Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

– Думаю, до кінця року. А може, й довше.

– Так довго?

Ми знову замовкли. Я відчувала, що в мене не стане мужності на пояснення; але я також відчувала, що в ньому вже немає такої потреби, як раніше. Мені здавалося, вона наблизилася до мене, зрозуміла, знову визнала мене, стала моєю доброю сестрою. Мій смуток притягував її смуток, як місяць притягує води моря.

– Послухай-но, – сказала вона.

До нас долинув спів сільських жінок – широкий, протяжний, благоговійний, схожий на грегоріанський.

Трохи згодом ми побачили тих, що співали. Вони йшли з поля сухих соняшників, ішли вервечкою, ніби священна процесія. А соняшники на високих стеблах без листя утримували широкі диски, ані пелюстками не короновані, ані навантажені насінням, схожі своєю голизною на якісь літургічні емблеми, на бліді дарохранильниці золота.

Моє хвилювання збільшувалося. Спів позаду розсіявся у вечірньому повітрі. Ми проїхали через Ровільяно, де вже в будинках запалили світло; потім ми знову виїхали на головну дорогу. Позаду нас лунав передзвін дзвонів. Вологий вітер перебігав по вершинах дерев, які відкидали на білу дорогу сірувато-голубу тінь, у повітрі тінь здавалася рідкою, як у воді.

– Ти не змерзла? – запитала мене вона й наказала лакею, щоб він накрив нас пледом, а машталіру повернути коней і їхати назад.

На дзвіниці в Ровільяно досі бамкав дзвін, ніби повідомляючи про якусь релігійну церемонію, і, здавалося, вітер приносив разом із хвилею звуків хвилю морозу. Зі спільної згоди ми взаємно притиснулися, передаючи одна одній тремтіння. І карета повільно в’їхала в передмістя.

– Що то за дзвін? – промовила вона голосом, який, здавалося, не належав їй.

Я відповіла:

– Якщо не помиляюся, то вийшов священик зі святими дарами…

Трохи згодом ми й справді побачили священика, що заходив у якісь двері. Паламар тримав над ним парасолю, а двоє інших тримали запалені ліхтарі, спрямовуючи їхнє світло на одвірки. У домі світилося лише одне вікно, вікно християнина, який помирав, чекаючи святого причастя. Майже прозорі тіні миготіли у світлі; на тому прямокутнику жовтого світла розгорталася мовчазна драма, яка оточує людину, що готується увійти в смерть.

Один із двох служників запитав тихим голосом, трохи нахилившись згори:

– Хто там помер?

Той, кого запитали, назвав ім’я жінки на своєму діалекті.

І мені захотілося, щоб лунав тихіше гуркіт наших коліс на бруківці дороги, захотілося, щоби був беззвучним наш проїзд через те місце, де мав пролетіти подих згаслого життя. Франческа, безперечно, мала те саме почуття.

Карета досягла дороги на Скіфаною, поїхавши по ній у протилежний бік. Місяць, охоплений німбом, світився, наче опал у прозорому молоці. Вервечка хмар підіймалася з моря й потроху розгорталася, утворюючи кулі, як ото летючий дим. Розбурхане море покривало своїм муркотом усі інші шуми. Думаю, ніколи такий тяжкий смуток не опановував дві душі.

Я відчула теплоту на своїх холодних щоках й обернулася до Франчески, аби глянути, чи вона помітила, що я плачу. Я зустрілася з її очима, що блищали слізьми. Й жодна з нас не зронила ні звуку, сидячи одна поруч іншої зі стуленими губами, стиснувши руки, й обидві плачучи по ньому; і сльози капали одна за одною у глибокій тиші.

Коли ми під’їздили до Скіфаної, я втерла свої очі, а вона свої. Кожна намагалася приховати свою слабкість.

Він чекав нас під портиком разом із Дельфіною, Муріеллою та Фердинандо. Чому у глибині свого серця я відчула до нього туманне почуття недовіри, так ніби боялася, що він завдасть мені шкоди? Які страждання готує мені майбутнє? Чи зможу я подолати пристрасть, яка притягує й засліплює мене?

Але як допомогли мені ці кілька сліз! Я почуваюся не такою пригніченою, не такою обпаленою, більш довірливою. І відчуваю невимовну ніжність, спогадуючи на самоті свою останню прогулянку, тоді як Дельфіна щасливо спить після цілої зливи моїх безумних поцілунків, а за шибками меланхолійно сяє місяць, який нещодавно бачив мої сльози.

Чи спала я цієї ночі? Чи прокидалася? Я не можу вам цього сказати.

Потай через мій мозок, наче густі тіні, прослизали жахливі думки, образи нестерпного болю; і моє серце несподівано то дико калатало, то зупинялося, і я лежала з розплющеними очима в темряві, не знаючи, чи я щойно прокинулася, чи досі не спала, змагаючись із думками та уявленнями. І цей стан сумніву – сплю я чи не сплю, – набагато болісніший, ніж безсоння, тривав і тривав…