Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

Він помчав за мною, волаючи:

– Маріє, Маріє, зупиніться! Ви покалічите себе!

Я не зупинилася; не знаю, як моєму коневі пощастило не налетіти на жоден стовбур; не знаю, як мені вдалося не випасти із сідла. Я не змогла б передати словами враження, яке на мене справив під час втечі темний гай, поцяткований блискучими плямами ставків. Коли нарешті ми виїхали на дорогу, з протилежного боку, біля мосту Конвіто, мені здалося, я виїхала з галюцинації.

Він мені сказав із відтінком гніву:

– Ви хотіли вбитися?

Ми почули шум карети, яка наближалася, й поїхали їй назустріч.

Він знову заговорив до мене.

– Замовкніть, благаю вас, пожалійте мене! – сказала я, відчуваючи, що більше не витримаю.

Він промовчав. Потім з упевненістю, яка мене приголомшила, сказав Франчесці:

– Шкода, ти не поїхала з нами. Було так цікаво…

І заговорив далі – спокійно, просто, ніби нічого й не сталося, досить веселим голосом. І я була йому вдячна за таке прикидання, яке, можна сказати, врятувало мене, бо немає сумніву, що якби довелося говорити мені, я б не могла приховати правду. А якби ми обоє мовчали, це могло б пробудити підозру у Франчески.

Незабаром дорога стала підійматися до Скіфаної. Увечері я поринула у глибокий смуток. Перша чверть місяця сяяла в делікатному, трохи зеленавому небі, де мої очі, можливо, лише мої очі досі бачили легкий відтінок рожевого кольору, який освітлював ставки там, унизу, в гаю піній.

Тепер він знає, що я кохаю його; знає з моїх вуст! Я більше не маю іншого виходу, окрім як утікати. Ось куди я дійшла.

Коли він на мене дивиться, його очі сяють дивним світлом, якого там раніше не було. Сьогодні в ту хвилину, коли Франчески поряд не було, він узяв мою руку, зробивши такий порух, ніби хотів поцілувати її, мені вдалося її забрати; і я побачила, як його губи легенько затремтіли; можна сказати, я перехопила на мить на його губах порух нездійсненого поцілунку, який залишився в моїй пам’яті і не щезає звідти нікуди!

25 вересня на мармуровому сидінні в гаю полуничних дерев він мені сказав: «Я знаю, ви мене не кохаєте й не можете кохати». А 3 жовтня: «Ви мене кохаєте, ви мене кохаєте, ви не можете не кохати мене!»

У присутності Франчески він мене запитав, чи дозволю я йому намалювати свої руки. Я погодилася. Він почне сьогодні.

А я тремчу й уся в тривозі, так ніби мені доведеться віддати свої руки на невідомі тортури.

Ніч. Почалися повільні, лагідні тортури, які я неспроможна описати.

Він малював чорним олівцем і червоним. Моя права рука лежала на клапті оксамиту. На столі стояла корейська ваза, жовта й плямиста, наче шкура пітона, в якій стримів букет орхідей, тих гротескних і вигадливих квітів, які Франческа спостерігає з витонченою цікавістю. Деякі з них були зелені, я сказала б, такою собі тваринною зеленню, якою забарвлені певні види сарани, вони звисали, як маленькі етруські урни з трохи піднятою кришкою. Інші мали на самій верхівці сріблястого стебла квітку з п’ятьма пелюстками, з чашечкою, жовтою всередині й білою зовні. Деякі були вивершені маленькою фіолетовою ампулою з двома довгими волоконцями по боках і нагадували якогось крихітного гнома з казки – зобатого, з бородою, розділеною на дві половини, як то ведеться в народів Сходу. Інші були вкриті жовтими квітами, схожі на янголів у довгих одіннях, у польоті, з високо піднятими руками й німбом навкруг голови.

Я дивилася на них, коли більше не могла витримати тортури; і на якусь мить мою увагу поглинали їхні рідкісні форми, навіювали спогади про далекі краї, вселяли в мене почуття миттєвої розгубленості. Він малював не розмовляючи; його погляд знову й знову ковзав від паперу на мої руки; потім двічі або тричі перебігав на вазу. У якусь мить він підвівся й сказав:

– Пробачте мені.

Зняв вазу й переніс її далі, на інший стіл. Не знаю чому.

Потім знову став малювати з більшою полегкістю, ніби звільнився від надокучливої тривоги.

Я не спроможна переказати, щó примушували мене переживати його очі. Мені здавалося, я пропоную для його дослідження не свою голу руку, а оголену частину своєї душі; і він ніби проникав поглядом до самої її глибини, відкриваючи всі її таємниці. Ще ніколи моя рука не вселяла мені такого почуття; ніколи не здавалася вона мені такою живою, такою експресивною, так інтимно пов’язаною з моїм серцем, такою залежною від усього мого внутрішнього існування, ніколи вона так глибоко не розкривала його. Мене опанувало тремтіння, непомітне, але безперервне, під впливом його погляду; і це тремтіння проникало в найглибші глибини мого єства. Іноді моє тремтіння ставало сильнішим і видимим; і коли він дивився на мене пильнішим поглядом, я з усіх сил намагалася приховати його; й іноді мене штовхало на це почуття сорому.