Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

Тож оце і є кохання?

Він кудись поїхав сьогодні вранці, верхи на коні, разом зі слугою, і я його не бачила. Мій ранок проминув майже весь у каплиці. До сніданку він не повернувся. Його відсутність примусила мене так страждати, що я була приголомшена гостротою цього страждання. Повернулася до своєї кімнати; щоб стишити біль, написала одну сторінку щоденника, сторінку релігійну, розпаливши себе на згадку про мою ранкову віру; потім прочитала кілька уривків з «Епіпсихідіона» Персі Шеллі; потім спустилася до парку пошукати доньку. Але під час усіх цих дій думка про нього не покидала мене, я була неспроможна її відкинути, й вона не припиняла катувати мене.

Коли я почула його голос, то була на першій терасі. Він розмовляв із Франческою, в передпокої. Франческа перехилилася через перила й покликала мене:

– Ходи сюди нагору!

Підіймаючись сходами, я відчувала, що коліна мені підгинаються. Вітаючись зі мною, він подав мені руку; і, либонь, відчув моє тремтіння, бо я помітила, як щось швидко промайнуло в його погляді. Ми посідали на довгі солом’яні стільці в передпокої, обличчям до моря. Він сказав, що дуже стомився, й закурив, розповідаючи про свою поїздку верхи. Він доїхав до Вікоміле, де зробив зупинку.

– Вікоміле має три дивовижі, – сказав він, – гай із піній, башту й ковчег п’ятнадцятого сторіччя. Уявіть собі гай із піній між морем і пагорбами, з безліччю ставків, які розтягують гай до нескінченності; дзвіницю, збудовану в ломбардському варварському стилі не пізніше одинадцятого сторіччя, таке собі кам’яне стебло, прикрашене сиренами, павичами, зміями, химерами, грифами, тисячею страховищ і тисячею квітів, і срібний позолочений і покритий емаллю ковчег, вигравіюваний у готико-візантійському стилі, який нагадує про Відродження, про твори Галлуччі, майже невідомого майстра, великого попередника Бенвенуто.

Розмовляючи, він звертався до мене. Дивно, як мені вдалося точно запам’ятати всі його слова. Я могла б цілком записати його розмову з найбільш значущими й зовсім незначущими подробицями; якби я мала для цього засіб, то змогла б відтворити кожну модуляцію його голосу.

Він показав нам два чи три малюнки олівцем у своєму блокноті. Потім продовжив розповідь про чудеса Вікоміле з тим запалом, який він виявляє, коли розповідає про гарні речі, з тим ентузіазмом, з яким він ставиться до мистецтва, що є однією з найбільших його пристрастей.

– Я пообіцяв каноніку, що повернуся в неділю. Ми поїдемо, правда ж, Франческо? Треба, щоб донна Марія познайомилася з Вікоміле.

О, моє ім’я на його устах! Якби був такий спосіб, я могла б точно відтворити його позу й те, як розтулялися його губи при кожному складі цих двох слів: «Донна Марія». Але я ніколи не зможу висловити своє почуття; ніколи не зможу розповісти про все те невідоме, несподіване, непередбачуване, що відкривається мені в присутності цього чоловіка.

Ми залишалися сидіти там до обіду. Франческа, супроти свого звичаю, була трохи засмучена. Починаючи від якоїсь миті, нас тяжко пригнітила мовчанка. Але між ним і мною розпочалася та мовчазна розмова, коли душа промовляє те, чого не можна виразити словами, й розуміє шепіт думок. Він говорив мені речі, які примушували мене умлівати від щастя на канапі; речі, які його вуста ніколи не зможуть повторити мені, а моє вухо – почути їх.

Перед нами нерухомі кипариси, легкі, наче занурені в небесний ефір, підпалені сонцем, здавалося, горіли на своїх вершинах, як обітні смолоскипи. Море мало зелений колір листя алое, а подекуди було блакитне, наче від розчиненої в ньому бірюзи: то було делікатне сполучення блідих кольорів, яке годі описати словами, розлите в небі янгольське сяйво, де кожне вітрило створювало образ янгола, який купається в морі. Й поєднання ослаблених пахощів осені сприяло створенню незабутнього враження від цього полуденного видовища.

О, тиха смерть у вересні!

Також і цей місяць закінчився, відійшов і впав у безодню. Прощавай.

Глибокий смуток огорнув мене. Яку мою частину забрали із собою ці дні? Я прожила протягом п’ятнадцяти днів більше, аніж упродовж п’ятнадцяти років; і мені здається, жоден із моїх тривалих тижнів, заповнених болем, не мав такої гостроти, як цей короткий тиждень, позначений пристрастю. Серце мені болить; моя голова розколюється; щось темне й розпечене ховається на дні мого єства, воно з’явилося там несподівано, наче інфекція тяжкої хвороби, й починає отруювати мені кров і душу, не підкоряючись моїй волі, не підкоряючись ніякому лікуванню. Це – Жадання.