Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

За мною, майже впритул до мене, маячить Тінь. Я відчуваю, що вона дивиться на мене. У той самий спосіб, як учора, граючи на фортепіано, я відчувала на собі його погляд, не бачачи його.

Боже мій! Боже мій!

Коли він мене покликав тим своїм голосом, із тим тремтінням, я думала, що серце в мене вистрибне з грудей і я впаду непритомна. «Ви ніколи не знатимете, – сказав він мені, – ніколи не знатимете, наскільки моя душа є вашою душею».

Ми були на алеї фонтанів. Я слухала плюскіт води. Не бачила більш нічого і більш нічого не чула; мені здавалося, що всі речі повтікали від мене, а земля провалилася під ногами й разом із ними зникло й моє життя. Я зробила над собою надлюдське зусилля. І мені спало на думку ім’я Дельфіни, й у мене виникло божевільне бажання побігти до неї, утікати, врятуватися. Я тричі вигукнула це ім’я. У проміжках моє серце не билося, мій пульс зупинявся, з мого рота не вилітало дихання…

Чи це правда? А не обман мого збитого з пантелику розуму? Але чому вчорашня година здається мені такою далекою, майже нереальною?

Він знову довго говорив, перебуваючи поруч зі мною, тоді як я йшла під деревами, наче уві сні. Під якими деревами? Я почувала себе так, ніби йду по таємних стежках моєї душі, між квітами, народженими в моїй душі, слухаючи слова невидимого Духа, виплеканого моєю ж таки душею.

Я досі чую ті лагідні й жахливі слова:

Він сказав: «Я відмовився б від усіх обіцянок життя, якби ви мені дозволили жити в невеличкому закутку вашого серця…»

Сказав: «…поза світом, цілком поринувши у ваше життя, назавжди, до самої смерті…»

Сказав: «Милосердя, виявлене вами, було б мені дорожчим, аніж пристрасть будь-якої іншої жінки…»

«Однієї вашої видимої присутності було досить, щоб я сп’янів; і я відчував, як вона переливається в мої жили, наче кров, і вторгається в мій дух, мов надлюдське почуття…»

Коли на узліссі він зірвав цю квітку й дав її мені, хіба я її не назвала Життям мого життя?

Коли ми йшли по алеї фонтанів і проминали той фонтан, біля якого він уперше заговорив, хіба я його не назвала Життям мого життя?

Коли він зняв гірлянду з Герми й віддав її моїй доньці, хіба він не дав мені зрозуміти, що жінка, яку він оспівав у свої віршах, уже нічого для нього не значить і що я, тільки я є його надією? Хіба тоді я не назвала його Життям мого життя?

Як довго мені не щастить зосередитися в собі! Скільки годин після тієї години я боролася, докладала всіх зусиль, щоб повернутися до своєї справжньої свідомості, щоб побачити речі у справжньому світлі, щоб оцінити те, що сталося, з твердою і спокійною рішучістю і вчинити так, як вимагає від мене мій обов’язок! Я втікаю сама від себе; розум мене покинув; моя воля ослабла; будь-які зусилля були марними. Майже інстинктивно я уникала залишатися наодинці з ним, завжди трималася або біля Франчески, або біля своєї доньки, чи залишалася тут, у своїй кімнаті, наче у схованці. Коли мої очі зустрічалися з його очима, мені здавалося, я читаю в його погляді глибокий і благальний сум. Невже він не відчуває, як сильно, як дуже я кохаю його?

Він цього не знає й ніколи не знатиме. Я так хочу. Так мушу. Тримайся!

Господи, допоможи мені!

Чому він заговорив? Чому захотів зламати чари мовчання, де моя душа ховалася майже без каяття й без страху? Навіщо захотів зірвати ненадійну завісу непевності й поставити мене віч-на-віч із його коханням? Тепер я більше не можу зволікати, не можу обманювати себе, не можу ані дозволити собі слабкість, ані піддатися порухові. Небезпека близько, відкрита й очевидна; і вона притягує мене, мов запаморочлива безодня. Одна мить млявості, одна мить слабкості – і я загину.

Я запитую себе: чи відчула я щирий біль, щирий жаль, коли почула це несподіване зізнання? Чому я завжди думаю про ці слова? І чому, коли я повторюю їх собі, потужна хвиля любострастя накочується на мене? І чому тремтіння опановує все моє тіло, коли я уявляю собі, що можу почути й інші слова, почути ще?

Ось рядок Вільяма Шекспіра з твору «Як вам це подобається?»

Ніч. Порухи мого духу набувають форми запитань, загадок. Я знову й знову звертаюся до себе з якимсь запитанням і ніколи не відповідаю на нього. Не маю мужності заглянути в глибину, точно оцінити свій стан, дійти якогось справді сильного й чесного рішення. Я боязка, я слабкодуха; я боюся болю, хочу страждати якомога менше; хочу досі вагатися, відкладати на потім, приховувати, рятуватися відмовками, ховатися, замість із відкритим поглядом кинутись у вирішальну битву.