Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

Сьогодні перед нашими очима постали жінки художників-примітивістів. Я і Франческа сиділи на низькій канапі, перед нами стояв великий мольберт, на якому лежала шкіряна тека з малюнками, які рисувальник, сидячи навпроти нас, повільно перегортав, коментуючи. Знову й знову я бачила, як його рука брала аркуш і перекладала його на протилежний бік теки з великою обережністю. Чому з кожним таким перегортанням я відчувала всередині себе тремтіння, так ніби ця рука торкалася мене?

У якусь мить сидіти йому стало незручно, й він став навколішки на килим і перегортав свої малюнки далі. Говорячи, він майже щоразу звертався до мене; і не здавалося, що він хоче мене чогось навчити, він лише радився зі знавцем, рівним собі; і всередині мене ворухнулося вдоволення, змішане з почуттям вдячності. Коли в мене вихоплювався вигук подиву й захвату, він дивився на мене з усмішкою, яку я досі бачу перед собою і яку не можу визначити. Двічі або тричі Франческа спиралася рукою йому на спину з фамільярністю, не маючи наміру просити пробачення. Побачивши голову первістка Мойсея, змальовану з фрески Сандро Боттічеллі в Сикстинській капелі, вона сказала: «Ти трохи схожий на нього, коли на тебе нападає меланхолія». Побачивши голову архангела Михаїла, який є фрагментом Павійської Мадонни Перуджино, [188]вона зауважила: «Він схожий на Джулію Мочетто, правда ж?» Він мовчав і перегорнув аркуш не так повільно. Тоді вона докинула сміючись: «Геть образи гріха!»

Можливо, Джулія Мочетто – це та жінка, яку він колись кохав? Коли він перегорнув аркуш, я відчула незрозуміле бажання знову побачити архангела Михаїла й роздивитися його з великою уважністю. Чи це була лише цікавість?

Я не знаю. Не наважуюся заглянути до себе всередину, в таємничі глибини своєї душі. Волію не квапитися, обманюючи себе; не думаю про те, що раніше або пізніше усі огорнуті туманом території потраплять під владу ворога; я не маю мужності стати до боротьби, я боягузка.

Але в мене був сьогодні радісний день. Я перебуваю у стані інтелектуального збудження, так ніби випила багато філіжанок міцного чаю. Не маю найменшого бажання лягти спати. Ніч дуже тепла, наче в серпні. Небо не захмарене, але затягнуте туманом, схоже на матерію, вкриту перлами; море дихає повільно й неголосно, але шум водограїв заповнює паузи. Лоджія мене притягує. Помріємо трохи? Про що?

Очі невинних і святих дівчат переслідують мене. Я досі бачу ті очі, глибокі, довгі й вузькі, з опущеними повіками, з-під яких вони дивляться зачарованим поглядом, смиренним, наче погляд голубки, трохи косим, наче погляд змії. «Будь простим, як голубка, й обачним, як змія», – сказав Ісус Христос.

Будь обачна. Помолися, лягай у постіль і засни.

Лишенько, знову треба розпочинати важку роботу – підійматися на гору, на яку я вже піднялася, завойовувати територію, яку я вже завоювала, встрявати в битву, в якій я вже перемогла!

Він подарував мені свою книжку поезій «Легенда про Гермафродита», двадцять першу лише з двадцяти п’яти примірників, написану на пергамені з двома заставками на титульному аркуші.

Це дивовижний твір, у якому заховано таємничий і глибокий зміст, хоч музичний елемент там переважає, затягуючи дух у нечувану магію звуків й обгортаючи думки, які блищать, наче золотий і діамантовий пил у прозорій річці.

Хори кентаврів, сирен і сфінксів наповнюють мене незвичною тривогою, пробуджують у вухах і в душі неспокій і цікавість, які не втихають, створювані безперервним контрастом подвійного почуття, подвійних прагнень, людської природи й природи тваринної. Але з якою чистотою і як видимо ідеальна форма андрогіна вимальовується між збудженими хорами страховищ! Жодна музика не п’янила мене так, як ця поема, й жодна найпрекрасніша статуя не створювала для мене образу гармонійнішої краси. Деякі вірші переслідують мене невпинно й, мабуть, переслідуватимуть мене ще довго, така напруга в них відчувається.

Він підкоряє мій інтелект і душу з кожним днем щобільше, з кожною годиною, безперервно, проти моєї волі, незважаючи на мій опір. Його слова, його погляди, його жести, його найменші рухи проникають у моє серце.

Коли ми розмовляємо, я іноді відчуваю, що його голос є наче відлунням моєї душі.

Іноді, буває, я відчуваю, як несподівані чари, сліпий потяг, нерозсудлива сила штовхають мене до фрази, до слова, які могли б розкрити мою слабкість. У такі хвилини я рятуюся чудом; і тоді настає проміжок мовчанки, під час якої мене трусить жахливе внутрішнє хвилювання. Якщо я знову озиваюся, то кажу якусь фривольну незначущу фразу легковажним тоном; але мені здається, що під шкірою мого обличчя пробігає полум’я, і я боюся почервоніти. Якби в цю мить він подивився мені у вічі, я пропала б.