Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

А справа ось у чім: я боюся залишитися з ним наодинці, мати з ним серйозну розмову, а тому моє життя тут зводиться до цілої низки маленьких хитрощів, маленьких ухилянь, дрібних приводів уникати його товариства. Ці хитрощі недостойні мене. Або я хочу категорично відмовитися від цього кохання, і він почує мої тверді і сумні слова. Або хочу прийняти його в усій його чистоті; і він отримає мою духовну згоду.

Зараз я себе запитую: «Чого я хочу? Яке з двох життів хочу собі обрати? Відкинути це кохання? Прийняти його?»

Боже мій, Боже, дай відповідь за мене, просвітли мене!

Відкинути його кохання – означало б видерти безжально живу частинку мого серця. Біль буде нечуваним, муки вийдуть за межі будь-якого страждання; але мій героїзм, з Божою поміччю, буде увінчаний смиренням, буде винагороджений божественною радістю, яка приходить після кожного високого морального злету, кожного тріумфу душі над страхом страждання. Відмовлюся. Моя донька збереже володіння усім моїм єством, усім моїм життям. Такий мій обов’язок.

Списуючи ці сторінки, я почуваюся трохи спокійніше; мені пощастило відновити бодай на короткий час трохи душевної рівноваги, і я з більшою ясністю бачу своє нещастя, і мені здається, моє серце повеселіло, наче після сповіді.

О, якби я могла висповідатися! Якби могла запитати поради й попросити допомоги у свого старого друга, свого колишнього втішальника!

У цьому опанованому тривогою душевному стані мене найбільше підтримує думка, що через кілька днів я побачуся з доном Луїджі й зможу поговорити з ним і показати йому всі свої рани, розповісти йому про свої побоювання й попросити в нього бальзаму для всіх своїх нещасть, як у не дуже давні часи; як тоді, коли його лагідні й глибокі слова видобували сльози ніжності з моїх очей, які ще не знали гіркої солі інших сліз або набагато страшнішого жару сухості.

Чи зрозуміє він мене тепер? Чи зрозуміє темну тривогу жінки так само, як розумів неясний і скороминущий смуток дівчини? Чи я побачу, як до мене нахиляється рухом милосердя й співчуття його гарне чоло, короноване білим волоссям, осяяне святістю, чистою, як облатка в дароносиці, благословенною рукою Господа?

Я грала на органі в каплиці музику Себастьяна Баха й Керубіні, після меси. Я грала прелюдію, яку вже виконувала іншого вечора. Хтось плакав, стогнав, пригнічений тривогою й болем. Хтось плакав, стогнав, кликав Бога, просив прощення, благав допомоги, молився, і його молитва підіймалася в небо, як полум’я. Він кликав Бога, й Бог його вислухав, молився, і його молитва була задоволена; він одержував світло згори, весело кричав, знаходив нарешті Істину й Мир, відпочивав у милосерді Господа.

Цей орган невеликий, каплиця теж невелика; а проте моя душа розширилася, наче в базиліці, злетіла вгору, немов під величезним куполом, доторкнулася до ідеального шпилю, де сяє знак знаків, у райській голубіні, в найвищому ефірі.

Я думаю про найбільші оргáни в найбільших соборах, про органи в Гамбурзі, в Страсбурзі, в абатстві Вайнгартен, абатстві Субіако, монастирі бенедиктинців у Катаньї, в Монтекассіно, в Сан Діоніджі. Який голос, який хор голосів, які численні крики й численні молитви, який спів і який плач народів можуть зрівнятися з жахливими й лагідними звуками цього чудесного християнського інструмента, котрий може об’єднати в собі всі інтонації, що їх спроможне почути людське вухо, й ті, які воно неспроможне почути?

Я бачу уві сні: самотній собор, занурений у тінь, таємничий, голий, схожий на глибокий кратер погаслого вулкана, який одержує з височіні зоряне світло; і Душа, сп’яніла від кохання, палахкотлива, як душа святого Павла, лагідна, як душа святого Іоанна, розмаїта, як тисячі душ в одній, заклопотана тим, щоб виголосити своє сп’яніння надлюдським голосом; і величезний орган, схожий на ліс із дерева й металу, як орган святого Сульпіція, який має п’ять клавіатур, двадцять педалей, сто вісім регістрів, понад сім тисяч труб, орган спроможний зіграти всі звуки.

Ніч. Даремно! Даремно! Ніщо не може мене заспокоїти; ніщо не дарує мені ні години, ні хвилини, ні секунди забуття; ніщо ніколи мене не вилікує; жоден сон мого розуму не перекреслить сон мого серця. Даремно!

Мій біль смертельний. Я відчуваю, що моє горе невиліковне; серце болить мені так, ніби мене здавили, ніби мене стиснули, ніби покалічили мене назавжди; моральний біль мучить мене так сильно, що впливає на фізичний біль, перетворює його на жорстокі, нестерпні спазми. Я жінка екзальтована, я це знаю; мене опанувало щось подібне до безуму; і я неспроможна подолати себе, неспроможна стримувати себе, неспроможна повернути собі свій розум; неспроможна, неспроможна…