Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

Я грала багато музики, Себастьяна Баха й Роберта Шумана. Він сидів, як і в той вечір, праворуч від мене, трохи позаду, у шкіряному кріслі. Час від часу, коли я закінчувала грати черговий твір, він підводився, нахилявся над моїми плечима й гортав ноти, щоб показати мені іншу фугу, інше інтермеццо, іншу імпровізацію. Потім знову опускався в крісло; і слухав, не ворушачись, глибоко зосереджений, не відриваючи від мене погляду, даючи мені відчути свою присутність.

Чи розуміє він, скільки мене, скільки моєї думки, скільки мого смутку, скільки мого потаємного «я» переходило в музику іншої людини?

«Музика – це срібний ключ, що відкриває джерело сліз, з якого п’є дух, поки розум не розгублюється; солодка могила для тисячі страхів, де, як спляча дитина, спочиває у квітах їхня мати, Тривога», – Шеллі.

Ніч наповнена передгроззям. Гарячий і вологий вітер віє в саду. І глухе шарудіння лунає в темряві, потім посилюється. Вершини кипарисів розгойдуються під майже чорним небом, де з’являються майже згаслі зорі. Смуга хмар перетинає простір від одного обрію до іншого, посічена, спотворена, чорніша, ніж небо, схожа на трагічне волосся Медузи. Моря в темряві не видно; але воно схлипує, наче неозорий і невтішний біль.

Звідки це сум’яття, звідки цей страх? Мені здається, ніч мене застерігає про близьке лихо, й цьому застереженню відповідають у глибині мене невиразні докори сумління. Прелюдія Себастьяна Баха ще переслідує мене. Вона змішується в моїй душі з поривами вітру й зі схлипуваннями моря.

Чи не плакала в цю ніч якась моя частина?

Хтось плакав і стогнав, опанований тривогою; хтось плакав, стогнав і кликав Бога, благав прощення, просив допомоги, молився молитвою, яка підіймалася до неба, наче вогонь. Він кликав і був вислуханий, він молився, і його молитва була задоволена; він одержував світло згори, весело кричав, зловив нарешті істину й мир, відпочивав у милосерді Господа.

Моя донька завжди мене втішає і виліковує мене від будь-якої лихоманки, наче чудодійний бальзам.

Вона спить у лагідному світлі лампади, м’якому, наче місячна ніч. Її обличчя, біле свіжою білістю троянди, стало майже невидимим, затулене чорним волоссям. Здається, тонка плівка її повік ледь-ледь спроможна приховати блиск очей. Я нахиляюся й дивлюся на неї; і всі голоси ночі затихають для мене; і тиша порушується лише ритмічним диханням її життя.

Вона відчуває, що мати близько. Підіймає руку й дозволяє їй упасти. Усміхається губами, які стуляються, й на мить між її віями спалахує блиск, схожий на вологий сріблястий блиск м’якоті асфоделю. [189]Коли я довго на неї дивлюся, то вона перетворюється в моїх очах на істоту нематеріальну, на створіння з того елемента, з якого створені сни.

Чому, щоб скласти уявлення про її красу та її духовність, у моїй пам’яті виникають образи й слова Вільяма Шекспіра, цього могутнього, дикого й жорстокого поета, який має такі медоточиві губи?

Вона виросте, виплекана й огорнута полум’ям моєї любові, моєї великої єдиної любові.

О Дездемоно, Офеліє, Корделіє й Джульєтто! О Титаніє! О Мірандо!

Я не можу дійти рішення, не можу прийняти пропозицію. Я трохивіддаюся цьому почуттю, цілком для мене новому, заплющуючи очі на далеку небезпеку, затуляючи вуха на розумні застереження совісті з тремтливою сміливістю того, хто, щоб нарвати фіалок, наважується нахилитися над проваллям, на дні якого реве бурхлива річка.

Він нічого не довідається з моїх вуст; я нічого не довідаюся з його. Душі на коротку мить підіймуться разом на пагорби Ідеалу, вип’ють по кілька ковтків із вічного джерела; потім кожна з них повернеться до свого життя з більшою впевненістю, з меншою спрагою.

Яка тиша в повітрі після полудня! Море має колір біло-сіруватий, молочний колір опалу, колір скла Мурано, і то там, то там – наче потьмяніле від дихання скло.

Читаю Персі Шеллі, поета, якого він любить, божественного Аріеля, який живиться світлом і розмовляє мовою духів. Зараз ніч. Переді мною постає видимою така алегорія. На великому шляху життя, який усі ми пройшли, відчиняються двері з темного діаманта, – там величезна напівобвалена печера. Біля неї відбувається безперервна війна тіней, схожих на стривожені хмари, що клубочаться в розколині якоїсь крутої гори, зникаючи у височині серед вихорів бездонного неба. І багато людей проминають ці двері недбалою ходою, не бачачи, що тінь переслідує кожного аж до того місця, де мерці спокійно чекають свого нового товариша. Проте дехто, підштовхуваний цікавістю, зупиняється подивитись. Їх незначна кількість, і вони мало про що довідуються, крім того, що тіні переслідують їх, хоч би куди вони йшли.