Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

Чудовий вечір, заповнений після обіду інтимними розмовами, інтимною музикою. Я, мабуть, розмовляла забагато; або принаймні надто палко. Але Франческа слухала мене й допомагала мені. І граф Спереллі також. Однією з найбільших насолод під час тонкої розмови є відчуття, що один ступінь пристрасті пожвавлює всі присутні інтелекти. Лише тоді слова набувають щирого звучання й дають тому, хто їх промовляє, й тому, хто їх слухає, невимовну насолоду.

Кузен Франчески є витонченим знавцем музики. Він любить багатьох композиторів вісімнадцятого сторіччя, а надто клавесиністів і зокрема Доменіко Скарлатті. Але найпалкішою його любов’ю є Себастьян Бах. Бетховен надто проникає йому всередину й надто його тривожить. У священній музиці він може поставити поруч із Бахом лише Моцарта. «Мабуть, – сказав він, – у жодній месі голос надприродного не досягає тієї святості й того жаху, яких досяг Моцарт у Tuba mirum [184]свого Реквієму. Не можна називати греком, платоніком, дослідником чистої грації, краси, безтурботності того, хто мав таке глибоке відчуття надприродного, що створив у музиці привид командора, і хто, створюючи Дон Жуана та донну Анну, зумів здійснити такий глибокий аналіз внутрішнього буття…»

Він промовив ці слова та інші тим дивовижним тоном, який уживають, коли говорять про мистецтво люди, що постійно поглинуті дослідженням високих і глибоких речей.

Потім, слухаючи мене, він мав дивний вираз, схожий на розгубленість, а іноді на тривогу. Я майже завжди зверталася поглядом до Франчески, проте відчувала, що він невідривно дивиться на мене з наполегливістю, яка вселяла мені тривогу, але не ображала мене. Він, певно, досі хворий, слабкий, досі перебуває в полоні своєї вразливості. Зрештою він мене запитав: «Ви співаєте?» тим самим тоном, яким міг би мене запитати: «Ви мене кохаєте?»

Я заспівала арію Паїз’єлло й одну річ Сальєрі. Заграла трохи музики вісімнадцятого сторіччя. Голос у мене звучав із почуттям, а рука легко підкорялася мені.

Він не сказав мені жодного похвального слова. Сидів мовчки. Чому?

Дельфіна вже спала нагорі. Коли я пішла подивитись на неї, вона спала, але з мокрими віями, ніби щойно плакала. Бідолашна любов! Дороті сказала мені, що мій голос виразно було чути тут і що Дельфіна прокинулася від першого сну і стала схлипувати, й хотіла спуститися вниз. Вона завжди плаче, коли я співаю.

Тепер вона спить. Але вряди-годи її дихання частішає й нагадує уривчасте ридання, і я сама починаю невиразно задихатися, майже відчуваю потребу відповісти на це неусвідомлене ридання, на цей біль, який не втихає навіть уві сні. Бідолашна любов!

Хто там грає внизу на фортепіано? Хтось виконує під сурдинку ґавот Жана-Філіпа Рамо, ґавот, який я щойно виконувала, просякнутий чарівною меланхолією. Хто це може бути? Франческа піднялася зі мною, й уже пізно.

Я вийшла до лоджії. У залі передпокою було темно; світло горіло лише в сусідній залі, де маркіз і Мануель досі грали у свою гру. ґавот припинився. Хтось спустився сходами в сад.

Господи, чому я така уважна, така спостережлива, така цікава? Чому цієї ночі у мені лунають стільки звуків?

Дельфіна прокинулася й кличе мене.

Сьогодні вранці Мануель поїхав. Ми провели його до станції Ровільяно. Близько 10 жовтня він повернеться, щоб забрати мене, й ми поїдемо в Сієну до моєї матері. Я й Дельфіна, певно, залишимося в Сієні до Нового року, на два або й три місяці. Я знову побачу Лоджію Папи й Веселе Джерело, і мій улюблений білий і чорний Собор, улюблене місце перебування Святої Діви, де частина моєї душі досі молиться поблизу каплиці Кіджі, на місці, яке пам’ятає мої коліна.

Пам’ять про те місце виразно збереглася в мені, і коли я повернуся, то опущуся на коліна точно там, де я стояла раніше, не менш точно, аніж якби там були дві глибокі виїмки. І там я віднайду ту частину моєї душі, яка досі молиться під синім склепінням, усипаним зорями, що віддзеркалюються в мармурі, як нічне небо віддзеркалюється в тихій воді. Ніщо там не змінилося. У дорогоцінній каплиці, наповненій тремтячими тінями, у темряві, пронизаній перлистими віддзеркаленнями самоцвітів, горіли лампади, і світло ніби збиралося в невеличкому колі оливи, якою живився вогник, наче в прозорому топазі. Помалу-потроху під моїм пильним поглядом покритий малюнками мармур набував менш холодної блідості, можна сказати, перетворювався в теплу слонову кістку. Потроху в мармур проникало бліде життя небесних створінь, і в мармурових формах відбивалася туманна прозорість янгольської плоті.