Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

Можливо, вона бачила прегарну тварину, яка вільно розгулювала тут, у парку, десь поблизу; і думка про те, що вона зібрала для неї їжу, заспокоїла її й розбудила її уяву, вже розпалену казками, в яких олениці добрі й могутні, й лежать на атласних подушках, і п’ють із сапфірових чаш. Вона замовкла, зосередившись і, мабуть, бачачи, як гарна білява тварина насичується полуницями під квітучими деревами.

– Ходімо, – сказала донна Марія. – Уже пізно.

Вона взяла Дельфіну за руку й пішла під квітучими деревами. Вийшовши з гаю, зупинилася, щоб подивитись на море.

Вода, увібравши в себе віддзеркалення хмар, нагадувала величезний шмат шовкової матерії, м’якої, плинної, переливчастої, вкритої великими рухливими складками; а хмари, білі й золоті, відокремлені одна від одної, але зібрані в одній зоні, нагадували статуї, виготовлені із золота й слонової кістки, огорнуті тонким серпанком, підняті над мостом без арок. [183]

Андреа мовчки відірвав від полуничного дерева важке гроно ягід, яке обтяжувало гілку, й запропонував його донні Марії. Вона взяла її й подивилась на нього, але мовчки.

Вони поверталися стежкою. Дельфіна розмовляла, не вмовкаючи, без кінця повторюючи одне й те саме, зачарована образом олениці, змішуючи найдивовижніші фантазії, вигадуючи довгі монотонні історії, переплутуючи одну казку з іншою й заплутуючись у них сама. Вона говорила й говорила, не дотримуючись бодай якоїсь послідовності, так ніби вранішнє повітря сп’янило її. І навколо своєї олениці вона збирала принців і принцес, попелюшок, королев, чаклунів, страховищ, усіх персонажів уявних королівств, у юрмах, у безладі, наче в безперервних повтореннях сну. Вона розмовляла так, як щебече пташка, зі співучими модуляціями, іноді вимовляючи послідовності звуків, які не були словами, а продовжували вже утворену музичну хвилю, як ото бринить струна під час паузи, а в дитячій уяві уривається зв’язок між звуком та ідеєю.

Двоє не розмовляли й не слухали. Але їм здавалося, що ця кантилена накривала їхні думки, шепотіння їхніх думок, бо думаючи, вони мали враження, ніби щось, позначене звуками, втікало з інтимності їхньої уяви, щось таке, що в тиші могло б сприйматися реально; і коли Дельфіна на мить замовкала, їх опановувало дивне почуття тривоги й напруги, ніби мовчанка відкривала й оголяла їхні душі.

Алея Ста Фонтанів виникла перед ними в скороминущій перспективі, де бризки та віддзеркалення води утворювали, рухливу дзеркальну прозорість. Павич, який сидів на одному з гербів, злетів у повітря, зронивши в нижню водойму кілька рожевих пелюсток троянди. Ступивши ще кілька кроків, Андреа впізнав водойму, перед якою донна Марія запитала його: «Чуєте?»

На галявині перед Гермою запах мускусу більше не відчувався. Герма, замислена під гірляндою, була осяяна променями, які проникали крізь листя. Дрозди співали, перегукуючись між собою.

Дельфіна, опанована новою примхою, зажадала:

– Мамо, подай-но мені гірлянду.

– Ні, залиш її тут. Навіщо вона тобі?

– Я віднесу її Муріеллі.

– Муріелла її зламає.

– Подай її мені! Благаю!

Мати подивилася на Андреа. Він підійшов до кам’яної статуї, зняв із неї гірлянду й подав Дельфіні. У їхніх збуджених душах забобон, одна з темних тривог, якою кохання наділяє навіть інтелектуальні створіння, надав незначущому епізоду таємничості алегорії. Їм здалося, що в цьому простому факті ховається символ. Вони допіру не знали, який, але думали про це. Один із віршів мучив Андреа.

Неймовірна тривога стискала його серце, що ближче вони підходили до кінця стежки. І він віддав би половину своєї крові за одне слово жінки. А вона сто разів хотіла б заговорити, але так і не наважилася.

– Подивися, мамо, он там унизу Фердинандо, Муріелла, Рікардо… – сказала Дельфіна, побачивши в кінці стежки дітей донни Франчески. Й побігла до них, вимахуючи вінком: – Муріелло, Муріелло, Муріелло!

Марія Феррес завжди дотримувалася дівочої звички щодня записувати до інтимного щоденника свої думки, радощі, прикрощі, мрії, хвилювання, прагнення, жалі, надії, усі події свого внутрішнього життя, усі епізоди життя зовнішнього, складаючи в такий спосіб путівник своєї душі, який вона вряди-годи любила перечитувати, щоб знайти в ньому правила для майбутніх подорожей і щоб згадати про видатні події минулого часу.

Змушена обставинами постійно заглиблюватися в себе, завжди замкнена у своїй чистоті, як у башті зі слонової кістки, незрушній і недосяжній, вона відчувала полегкість і комфорт у таких щоденних зізнаннях, які вона довіряла білій сторінці своєї найпотаємнішої книги. Вона нарікала на свої труднощі, проливала сльози, намагалася проникнути в таємниці свого серця, допитувала свою совість, знаходила мужність у молитві, поринала в роздуми, відганяла від себе кожну слабкість і кожен пустий образ, віддавала свій дух до рук Господа. І кожна сторінка її щоденника сяяла чистим світлом, тобто Істиною.