Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

– І простіть її за її неусвідомлене бажання; бо перед цим її опанувало бажання увінчати пишним вінком вашу поезію, яка оспівує шлюбний союз. І яка є символом такого союзу.

– Дякую Дельфіні й вам, – відповів Андреа, котрий вперше почув, як Марія звернулася до нього просто на ім’я, не додаючи дворянського титулу.

Така несподівана щирість і добрі слова відродили в його серці довіру. Дельфіна побігла геть, звернувши на одну з алей.

– Отже, ваші вірші – це духовний інструмент, – сказала донна Марія. – Ви подаруєте мені їх, і я їх зберігатиму.

Він хотів сказати: «Мої вірші сьогодні природно потрапили до вас. Вони ваші. Вони про вас говорять і до вас звертаються». Але натомість він сказав просто:

– Гаразд, я їх вам подарую.

Вони пішли далі, до Кібели. Перш ніж вони покинули чотирилику Герму, донна Марія обернулася, ніби почула оклик: і її чоло було вкрай замисленим. Андреа запитав смиренним голосом:

– Про що ви думаєте?

Вона відповіла:

– Думаю про вас.

– Що ви думаєте про мене?

– Думаю про ваше життя тоді, коли я вас не знала. Ви багато страждали?

– Я чимало грішив…

– І кохали багато жінок?

– Не знаю. Мабуть, кохання – це не те, що довелося мені пережити. Можливо, кохання в мене попереду. Я справді не знаю.

Вона замовкла. Протягом якогось часу вони йшли одне поруч одного. Праворуч від стежки стояли високі лаври, а між ними, на однаковій відстані, кипариси. І море сміялося у глибині між легеньким листям, синє, як квітка льону. Ліворуч, із боку підвищення, було щось подібне до стіни, схожої на довге сидіння зі спинкою, по верхній частині якої чергувалися зображення герба роду д’Ателета й орла. [181]Під кожним гербом і кожним орлом була виліплена маска, з рота в якої крізь трубку витікала вода в нижні посудини, які мали форму саркофагів, розташованих один біля одного, прикрашених барельєфами міфологічних історій. Трубочок мало бути сто, бо ця алея називалася Алеєю Ста Фонтанів; але крізь деякі з них вода вже не витікала, бо вони засмітилися з часом, з інших вона витікала лише тонкою цівочкою. Багато щитів були розбиті, й мох укрив зображення; у багатьох орлів були відбиті голови; постаті з барельєфів виглядали з-під моху, як срібні риби, погано заховані під старим подертим оксамитом. У саркофагах, на прозорій і смарагдовій воді тремтіли водорості або плавали пелюстки троянд, що попадали з верхніх кущів; а трубочки, які збереглися, дзюрчали хрипкими й лагідними голосами, які звучали під шум моря, як мелодія з акомпанементом.

– Ви чуєте? – запитала донна Марія, зупиняючись, наставивши вухо, зачарована мелодією цих звуків. – Це музика води солоної й води прісної!

Вона стояла на стежці, трохи нахилившись до фонтанів, зачаровано втішаючись мелодією звуків, піднявши руку до рота мимовільним порухом, ніби застерігаючи, аби щось не перешкодило їй слухати. Андреа, який перебував ближче до водойм, бачив її на тлі гарної й ніжної зелені, що її умбрійський художник помістив би на свої картини «Благовіщення» або «Різдва».

– Маріє, – пробурмотів художник, який одужував і серце якого було наповнене ніжністю. – Маріє, Маріє…

Він відчував невтримне бажання приєднати її ім’я до цієї музики вод. Вона притулила вказівного пальця до вуст, прохаючи його мовчати, не дивлячись на нього.

– Пробачте мені, – сказав він, глибоко зворушений, – але я більше не можу стримувати себе. Це моя душа вас кличе!

Його опанувало дивне емоційне збудження; усі ліричні вершини його духу спалахнули й тепер горіли яскравим сяйвом; місце, усі навколишні речі закликали його віддатися коханню; від далекого обрію на морі до скромних водоростей у водоймі навколо нього замкнулося магічне коло, й він відчував, що його центром була ця жінка.

– Ви ніколи не знатимете, – додав він стишеним голосом, боячись образити її, – ви ніколи не знатимете, як самовіддано моя душа належить вам.

Вона ще більше зблідла, так ніби вся кров із її жил відлинула до серця. Вона не сказала нічого й уникала дивитись на нього. Покликала трохи зміненим голосом:

– Дельфіно!

Донька не відповіла, певно, вона перебувала далеко в гущавині дерев, там, де їхня стежка закінчувалася.

– Дельфіно! – покликала мати гучніше, з певним острахом у голосі.

У чеканні після її оклику два види вод заспівали в тиші, яка, здавалося, стала ще густішою.

– Дельфіно!

У листі почувся шум, наче там пробігла дика кізка, й дівчинка прудко вибігла з гущавини лаврів, несучи в руках повний капелюх червоних плодів, які вона зірвала з полуничного дерева. Втома й біг зарум’янили їй обличчя. Чимало колючок застрягли в її блузці, а кілька листків залишилися в її розпущеному волоссі.