Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

– Добридень, Андреа.

І підставила йому лоб граційним рухом дитини.

Вона була істотою тендітною й вібрувала, наче музичний інструмент, виготовлений із чутливого матеріалу. Її рухи були такими делікатними, що майже не приховували й навіть не затьмарювали жвавого духу, що палахкотів, наче вогонь у дорогоцінній лампаді, живучи життям інтенсивним і лагідним.

– Люба моя! – прошепотіла мати, дивлячись на свою дитину поглядом, який не можна описати й у якому сяяла вся ніжність душі, наповненої одним почуттям.

Ці слова, цей погляд, цей вираз, ці ласки розбудили в Андреа щось подібне до ревнивого смутку, так ніби він відчув, що її душа віддаляється від нього, втікає назавжди, стає недосяжною.

Гувернантка попросила дозволу повернутися назад, а вони звернули в алею між помаранчами. Дельфіна бігла попереду, штовхаючи своє колесо; і її стрункі ніжки, туго обтягнуті чорними панчохами, трохи задовгі, як у підлітків, рухалися з ритмічною спритністю.

– Мені ви здаєтеся сумним, – сказала Марія. – Тоді як під час спуску ви були веселим. Вас мучить якась думка? Чи ви почуваєтеся не зовсім добре?

Вона запитувала про це щиро, серйозно й лагідно, тоном, що закликав до відвертості. Боязке бажання, така собі туманна спокуса опанувала того, хто одужував, – просунути свою руку під руку жінки й дозволити їй мовчки повести себе через цю тінь, крізь ці пахощі, по цій всипаній листям землі, по цій стежці, яку вимірювали давні, покриті мохом стовпи. Йому здавалося, наче він повернувся в перші дні після хвороби, у ті незабутні дні розімлілості, щастя, невідомості; він потребував дружньої підтримки, приязного провідника, щирої руки. Як би йому хотілося, щоб слова самі зривалися з його губів, щоб висловити ці його почуття. Натомість він відповів:

– Ні, донно Маріє, я почуваюся добре. Дякую. Це вересень трохи мене пригнічує…

Вона подивилася на нього таким поглядом, ніби засумнівалася в правдивості його відповіді. Потім, щоб уникнути мовчанки після його ухильної фрази, запитала:

– Якому з нейтральних місяців ви віддаєте перевагу – квітню чи вересню?

– Вересню. Він жіночніший, стриманіший, більш таємничий. Він здається весною, побаченою уві сні. Усі рослини, повільно втрачаючи свою силу, втрачають також частку своєї реальності. Подивіться на море, туди вниз. Чи не справляє воно враження радше атмосфери, аніж маси води? Ніколи так, як у вересні, союз неба й землі не здається таким містичним і глибоким. А земля? Не знаю чому, але дивлячись на краєвид у цей час, я завжди думаю про вродливу жінку, яка щойно народила дитину й відпочиває на білому ліжку, всміхаючись розгубленою блідою усмішкою, яку годі загладити. Чи слушне таке враження? У вересневому селі є щось від подиву і блаженства породіллі.

Вони дійшли майже до кінця стежки. Деякі герми прилягали ледь не до дерев, утворюючи з ними ніби один стовбур – дерев’яний і кам’яний. І безліч плодів – одні вже цілком золотаві, інші поцятковані золотом і зеленим, ще інші зелені – нависали над стовпами, які, здавалося, охороняли недоторкані дерева, будучи їхніми янголами-охоронцями. Чому Андреа пережив спалах такого неспокою і такої несподіваної тривоги, наближаючись до того місця, де два тижні тому він написав сонети визволення? Чому він так боявся й так сподівався, що вона побачить їх і прочитає? Чому деякі з тих віршів спливли йому на пам’ять, окремо від інших, ніби віддзеркалюючи стан його нинішніх почуттів, його нинішнє хвилювання, його сьогоднішні мрії, нові сновидіння, які він заховав у своєму серці?

І справді! І справді! Він закохався, він поклав їй до ніг усю свою душу. Він мав одне бажання, смиренне й грандіозне – бути землею під ступнями її ніг.

– Як тут гарно! – вигукнула донна Марія, увійшовши у володіння чотиригранної Герми, у рай акантів. – Який дивний запах!

У повітрі й справді поширювався запах мускусу, ніби від невидимої присутності якоїсь мускусної комахи або рептилії. Тінь була таємничою, й промені світла, які пронизували листя, вже зачеплене осіннім похолоданням, були схожі на місячне сяйво, яке проникає крізь вітражі старовинного собору. Змішане почуття, язичницьке і християнське, викликало це місце, немов міфологічна картина якогось побожного художника п’ятнадцятого сторіччя.