Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

– Ой, мамо, ходімо, ходімо зі мною!

– Ні, любове моя, ми нікуди не підемо. Уже пізно.

– Ходімо!

– Але вже пізно.

– Ходімо! Ходімо!

Така наполегливість примусила донну Марію поступитися, й вона дозволила повести себе за руку.

– Є дорога, якою можна пройти до полуничних дерев, не заглиблюючись у гущавину, – сказав Андреа.

– Ти чула, Дельфіно? Є кращий шлях.

– Ні, мамо! Ходи зі мною!

Дельфіна повела її крізь дикі лаври, з боку моря. Андреа пішов за ними. Він був щасливий, що має змогу бачити перед собою постать коханої, може всотувати її у свій погляд, може милуватися всіма її рухами й ритмами, весь час порушуваними на нерівному схилі, необхідністю оминати стовбури дерев, пробиратися крізь кущі, долаючи опір гілля. Але тоді як його очі були зайняті всіма цими речами, душа перебувала в одному стані, думала лиш про одне: «О, як недавно зблідло її обличчя, коли він тихо промовив свої слова! І непоясненний тон її голосу, коли вона покликала Дельфіну!»

– Ще далеко? – запитала донна Марія.

– Ні, мамо, ні. Ось уже ми прийшли.

Щось подібне до страху опанувало юнака в кінці їхнього переходу. Від самого його початку його очі не зустрічалися з її очима. Що вона думає? Яким поглядом на нього подивиться?

– Ось вони! – скрикнула дівчинка.

Лаври справді порідшали, море стало виднішим. Несподівано гай із полуничних дерев виник перед ними, наче із земних коралів, у яких на кінцях гілок червоніли справжні букети квітів.

– Яка краса! – прошепотіла донна Марія.

Прегарний гай, покритий квітами й плодами, вигинався, наче лінія іподрому, глибока й сонячна, увібравши в себе всю лагідність цього берега. Гнучке гілля кущів, червоних й іноді жовтих, вкрите великим блискучим листям, зеленим угорі й зеленаво-синім унизу, було нерухоме в тихому повітрі. Квітучі грона, схожі на букети конвалій, білі, рожеві й густі, звисали з верхів’я молодих гілок. Червоні й помаранчеві ягоди висіли на старих гілках. Кожна гілка була ними перевантажена; і розкішна пишнота квітів, плодів, листя і стебел розгорталася на тлі живого синього моря з інтенсивністю й неймовірністю сну, наче рештки казкового саду.

– Яка краса!

Донна Марія повільно увійшла до гаю, випустивши руку Дельфіни, яка побігла, рада-радісінька, геть, підштовхувана лише одним бажанням – пограбувати весь гай.

– Ви мені прощаєте? – наважився запитати Андреа. – Я не хотів вас образити. Бачачи вас настільки вищою від себе, такою далекою, такою чистою, я думав, що ніколи не розповім вам про свою таємницю, ніколи ані проситиму вашої згоди, ані наважуся перетнути ваш шлях. Відколи я познайомився з вами, я багато мріяв про вас – удень і вночі, але без надії й без мети. Я знаю, ви мене не кохаєте й не можете кохати мене. Але повірте мені, я відмовився б від усіх обіцянок, які може запропонувати мені життя, аби тільки оселитися в маленькому закутку вашого серця…

Вона повільно йшла далі під блискучими деревами, з яких нависали над її головою кетяги плодів і грона делікатних білих і рожевих квітів.

– Повірте мені, Маріє, повірте… Якби сьогодні мені сказали, щоб я відмовився від будь-якого самозамилування й будь-якої гордості, будь-яких бажань і будь-яких амбіцій, від будь-яких дорогих мені спогадів про минуле, від солодких сподівань на майбутнє, аби жити тільки для вас, без завтра, без учора, не віддаючи переваги нічому, поза світом, цілковито поринувши у ваше єство, назавжди, до самої смерті – я не вагався б ні хвилини. Повірте мені… Ви на мене дивилися, розмовляли зі мною, усміхалися й відповідали мені; ви сиділи поруч зі мною, мовчали й думали; і ви жили поряд зі мною, жили своїм внутрішнім життям, тим невидимим і недосяжним життям, якого я не знаю і якого ніколи не знатиму; і ваша душа заволоділа моєю до самої глибини, не змінившись і навіть не здогадавшись про це, вона прийняла її в себе, як море приймає річку. Що для вас означає моє кохання? Що взагалі означає для вас кохання? Це слово, яке споганювали багато разів, почуття, яке багато разів спотворювали. Я не пропоную вам кохання. Але чи не приймете ви від мене смиренний дар віри, який людина пропонує створінню шляхетнішому й вищому?

Вона йшла далі не зупиняючись, з похиленою головою, бліда, з безкровним обличчям до лави, що стояла на узліссі гаю, обернутому до моря. Коли вона туди підійшла, то мовчки сіла з якоюсь безпорадною розгубленістю. Й Андреа сів поруч неї, розмовляючи далі.

Лава мала форму великого півкола з білого мармуру, по всій своїй довжині мала гладеньку, блискучу спинку без інших прикрас, крім лапи лева з кожного краю, ніби для її підтримки. І вона скидалася на ті античні сидіння, на яких на островах Архіпелагу, у Великій Греції та в Помпеях відпочивали жінки, слухаючи поетів, у затінку олеандрів, дивлячись на море. Тут полуничні дерева створювали затінок не так із листя, як із квітів та плодів, і коралові стебла від сусідства з мармуром здавалися більш живими.