Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

– Мені подобаються ті самі речі, які подобаються й вам. Ви володієте всіма тими речами, які я шукаю. Ваше співчуття було б мені дорожчим, аніж палке кохання будь-якої іншої жінки. Ваша рука на моєму серці, я відчуваю, подарувала б мені другу юність, набагато чистішу від першої, набагато сильнішу. Це вічне хвилювання, яке є моїм внутрішнім життям, відпочило б у вас; воно знайшло б у вас спокій і безпеку. Мій неспокійний і невдоволений дух, розтерзаний уподобаннями й огидами, смаками й несмаками, перебуванням у постійній війні, вічно й непоправно самотній, знайшов би у вашій душі притулок від сумніву, що оскверняє всякий ідеал, знищує всяке бажання й ослаблює будь-яку силу. Існують і нещасніші люди; але я не знаю, чи є на світі чоловік менш щасливий, ніж я.

Він присвоїв слова Обермана. [182]У цьому стані сентиментального сп’яніння уся його меланхолія виливалася крізь уста; і сам звук його голосу, смиренний і трохи тремтливий, побільшував його хвилювання.

– Я не наважуюся висловити свої думки. Перебуваючи поблизу вас протягом цих кількох днів, відтоді, як я познайомився з вами, я переживав хвилини такого цілковитого забуття, що мені здавалося, я повернувся в найперші часи по своєму одужанні, коли в мені жило глибоке відчуття іншого життя. Минуле, майбутнє більше не існували; перше ніби ніколи й не було, а другого, мені здавалося, ніколи не буде. Світ здавався ілюзією, безформною і темною. Щось подібне до туманного, але великого сну підіймалося над моєю душею: переді мною маячила розмаяна завіса – то непроникна, то прозора, крізь яку іноді сяяв, а іноді щезав недоторканний скарб щастя. Що ви знали про мене в такі хвилини? Мабуть, ваша душа була далеко; дуже-дуже далеко. Але однієї вашої видимої присутності було досить, щоб наповнити мене сп’янінням. Я відчував, як вона вливається в мої жили, наче кров, і вторгається в мій дух, немов надлюдське почуття.

Вона мовчала, тримаючи голову прямо, нерухома, випроставшись, спершись долонями на коліна, в позі людини, яка докладає величезних зусиль, щоб подолати млявість, яка напливає на неї. Але її рот, вираз її вуст, які вона міцно стулила, свідчили про почуття, близьке до скорботної пристрасті.

– Я не наважуюся розповісти вам про всі свої думки. Маріє, Маріє ви простили мене? Ви мене простили?

Двоє маленьких рученят позад спинки сидіння затулили їй очі, й голос, який тремтів від радості, вигукнув:

– Відгадай! Відгадай!

Вона всміхнулася, відхилившись на спинку сидіння, бо Дельфіна притягла її туди, затуливши їй очі долонями, й Андреа побачив, ясно, з дивною очевидністю, як легка усмішка зійшла на цей похмурий рот дивним контрастом його первісного виразу й стерла найменші сліди, які могли б йому здатися натяком на згоду або зізнання, витіснила будь-яку тінь сумніву, яка могла б у його душі перетворитися на проблиск надії. І він залишився сидіти, як чоловік над чашею, яку вважав майже повною, але яка могла погамувати його спрагу лише повітрям.

– Відгадай!

Донька покрила сильними й швидкими поцілунками голову матері аж із нестямністю, яка, можливо, завдала їй болю.

– Я знаю, хто ти, я знаю, хто ти, – сказала та, кому затулили очі. – Відпусти мене!

– А що ти даси мені, як я тебе відпущу?

– Усе, чого захочеш.

– Хочу віслюка, щоб відвезти додому всі ягоди. Ходи поглянь, скільки я їх нарвала.

Вона обійшла навколо лави й узяла матір за руку. Мати підвелася з певним зусиллям. І, вже стоячи на ногах, закліпала повіками, ніби рятуючись від надто сліпучого світла. Піднявся й Андреа. Обоє пішли за Дельфіною.

Примхливе створіння очистило від плодів майже половину гаю. Низькі рослини майже не мали на своїх гілках жодної ягоди. Вона допомагала собі палицею, знайденою невідомо де, й зібрала величезний урожай, зваливши всі ягоди в одну купу, схожу на купу розжареного вугілля через інтенсивність свого кольору на брунатній землі. Але кетяги квітів її не приваблювали: вони висіли на вітах, – білі, рожеві, жовтаві, майже прозорі, делікатніші, ніж квіти акації, лагідніші, ніж конвалії, занурені в неясне світло, наче в прозорість бурштинового молока.

– Ох, Дельфіно, Дельфіно! – вигукнула донна Марія, дивлячись на це спустошення. – Що ти накоїла?

Дівчинка щасливо засміялася, дивлячись на червону піраміду.

– Доведеться тобі залишити все тут.

– Ні, ні…

Спочатку вона не погоджувалася. Потім передумала й сказала сама собі з блискучими очима:

– Прийде олениця й усе з’їсть.