Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

– Атож, – урвав його Барбарізі, – тепер треба було б послухати самого Боммінако. Тут він незрівнянний. Треба послухати, як своїм неаполітанським діалектом він описує обставини, аналізує свій стан, а потім відтворює психологічний і, за його висловом, фізіологічний момент. Це неймовірно кумедно.

– Так от, – провадив Руджеро, – після прелюдії, про яку ти почуєш із його власних уст, в еротичному розслабленні й збудженні, у самому кінці вечора він опустився навколішки перед донною Джулією, яка сиділа в дуже низькому кріслі, «наповненому співучастю». Донна Джулія уже йшла на дно в солодкому морі втіхи, слабко захищаючись; а руки Джино ставали дедалі зухвалішими, тоді як у неї вихоплювалося зітхання цілковитої покори… Гай-гай, у хвилину найвищої зухвалості руки його раптом відсмикнулися, неначе доторкнулися до шкіри змії або до чогось украй огидного…

Андреа зареготав так гучно, що його веселість передалася всім друзям. Він збагнув, щó там сталося. Але Джуліо Музелларо з великим нетерпінням сказав Ґриміті:

– Поясни мені! Поясни!

– Поясни йому ти, – сказав Ґриміті, звертаючись до Спереллі.

– Річ у тім… – почав Андреа, досі сміючись. – Чи ти читав найкращу поезію Теофіла Ґотьє «Таємний музей»?

– О, ніжна борода, що прикрашає жінку! – продекламував Музелларо, пригадуючи.

– Ну то й що?

– А те, що Джулія Мочетто – прегарна білявка. Але якби ти стягнув ковдру з цієї білявки, коли вона спить, то не знайшов би, як і Філіп Бургундський, золотого руна. Вона, як то кажуть, не має ані пір’я, ані пуху, як мармурові статуї з Пароса, що їх оспівує Ґотьє.

– Це надзвичайна рідкість, яку ми вміємо цінувати, – сказав Музелларо. – Але Джино Боммінако – наївний простак.

– Послухай, послухай-но далі! – урвав його Барбарізі.

– Шкода, що тут нема героя тієї події! – вигукнув дюк Ґриміті. – Ця історія в інших устах втрачає весь свій смак. Отже, уяви собі, що його подив був таким великим і такою великою розгубленість, що в ньому згас увесь вогонь. Джино довелося обачно відступити, бо наступати він був неспроможний. Ти собі уявляєш? Уяви жахливе розчарування чоловіка, який міг здобути все, але не зміг узяти нічого? Донна Джулія позеленіла, Джино прикинувся, ніби дослухається до якихось звуків, щоб розтягти час, сподіваючись, що успіх не забариться… А розповідь про його відступ – це справжнє чудо дотепності! Куди тому «Анабазису»! [197]Ти її почуєш.

– А донна Джулія стала-таки коханкою Джино? – запитав Андреа.

– Та що ти! Бідолашному Джино не судилося покуштувати цей плід. І думаю, він помре від жалю, від бажання, від цікавості. Він намагається сміятися, коли розповідає про це друзям. Але подивись на нього уважно, коли він переповідає цю історію. Відчай так і клекотить під його блазнюванням.

– Чудовий сюжет для новели… – зміркував Андреа, звертаючись до Музелларо. – Тобі не здається? Для новели під назвою «Одержимість»… Можна було б написати витончену й сильну річ. Чоловік, якого постійно переслідує й тривожить фантастичне видіння рідкісної форми, до якої він доторкнувся, й після того вона заполонила його уяву, але він не може ані втішатися нею, ані бачити її, й поступово згорає від пристрасті і втрачає глузд. Він не може стерти зі своїх пальців враження від того доторку; але перше інстинктивне відчуття відрази перетворилося на палкий жар, який він неспроможний загасити. Одне слово, можна будо б обробити цей реальний матеріал у художньому плані: наприклад, створити оповідання у стилі еротичного Гофмана, написане з пластичною точністю Флобера.

– Спробуй.

– Можливо, й спробую. Але мені жаль бідолашного Джино. Кажуть, у Мочетто найгарніший живіт у нашому світі…

– Мені подобається це «кажуть», – урвав його Руджеро Ґриміті.

– …живіт незаплідненої Пандори, чаша зі слонової кості, блискучий щит, дзеркало любострастя, і найгарніший пупок із досі відомих, маленький увігнутий пуп, як у теракотах Клодіона, [198]чиста ознака грації, око сліпе, але блискучіше, ніж зоря, вічко хоті, що прагне зайняти місце в епіграмі, достойній грецької антології.

Андреа збуджувався, слухаючи такі розмови. За участю друзів він почав обговорювати жіночу красу більш розкуто, ніж Фіренцуола. Після тривалої здержливості у ньому прокинулася давня чуттєвість; і він говорив із глибоким внутрішнім жаром, як великий знавець оголеного тіла, користуючись найбарвистішими словами, смакуючи свою тему як митець і як розпусник. І справді розмова цих чотирьох юнаків між чудовими вакхіанськими шпалерами могла б стати таємним посібником для елегантної розпусти в кінці ХІХ сторіччя.