Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

Якийсь чоловік йому відповів:

– Вони вже їх несуть. Ви мали б зустрітися з ними, синьйоре граф.

У кімнатах не залишилося майже нічого. Крізь вікна, з яких познімали штори, проникало червонясте сяйво сонця, що вже ховалося за обрій, долинав шум вулиці, яка була внизу. Кілька чоловіків ще знімали зі стін гобелени, відкриваючи паперові шпалери з вульгарними квітами, на яких то там, то там виднілися дірки й надірвані клапті. Інші відривали від підлоги й скочували килими, підіймаючи густу пилюку, що виблискувала в променях сонця, яке ще не зовсім сховалося за обрій. Хтось наспівував непристойну пісеньку. Змішана з димом пилюка підіймалася аж до стелі.

Андреа кинувся навтіки.

На площі Квірінале перед королівським палацом грав духовий оркестр. Довгі хвилі цієї металевої музики розходилися в гарячому, як на пожежі, повітрі. Обеліск, водограй, колоси здавалися більшими на тлі червоного кольору й були пурпуровими, ніби охоплені полум’ям, до якого не можна було доторкнутися. Величезний Рим, атакований ескадронами хмар, здавалося, підпалив небо.

Андреа кинувся втікати, наче безумний. Він пробіг вулицю Квірінале, спустився по вулиці Чотирьох Фонтанів майже впритул до брам палацу Барберіні з його яскравими вікнами, добіг до палацу Дзуккарі.

Вантажники з лайкою вивантажували меблі з карети. Кілька з них із великими зусиллями вже несли шафу вгору сходами.

Він підійшов. Та оскільки шафа займала всю ширину, він не міг її проминути. Довелося повільно йти слідом за шафою, долаючи сходинку за сходинкою.

Так називається книжка про Д’Аннунціо Джордано Бруно Ґуеррі, дослідника соціокультурної історії Італії ХХ ст.: Giordano Bruno Guerri . D’Annunzio. L’amante guerriero. – Mіlano: Mondadori, 2009.

Цікаво, що навіть назва однієї з недавніх ґрунтовних студій творчої біографії Д’Аннунціо по-різному звучить в англійському оригіналі та італійському перекладі. В оригіналі письменника названо: «поет, спокусник, проповідник війни», а в італійському перекладі: «людина, поет, сон життя як твір мистецтва». Див.: Lucy Hughes-Hallett. Gabriele D’Annunzio: Poet, Seducer, and Preacher of War. – London: Fourth Estate, 2013; Ital. Transl.: Gabriele D’Annunzio: L’uomo, il poeta, il sogno di una vita come opera d’arte. – Milano: Rizzoli, 2014.

Annamaria Andreoli. Il vivere inimitabile. Vita di Gabriele D’Annunzio [Неповторне буття. Життя Ґабріеле Д’Аннунціо]. – Milano: Mondadori, 2000.

Luciano Cureri (a cura di). D’Annunzio come personaggio nell’immaginario italiano ed europeo (1938–2008) [Д’Aннунціо як персонаж в італійській та європейській уяві (1938–2008)]. – Bruxelles: P.I.E. Peter Lang, 2008.

Gino Damerini. D’Annunzio e Venezia [Д’Аннунціо і Венеція]. – Venezia: Albrizzi, 1992 (Milano: Mondadori, 1943); Emilio Mariano (a cura di). D’Annunzio e Venezia [Д’Аннунціо і Венеція]. – Roma, Lucarini, 1991.

Enrico Galmozzi. Il soggetto senza limite. Interpretazione del dannunzianesimo [Суб’єкт без меж. Інтерпретація даннунціанізму]. – Milano: Barbarossa, 1994.

Символічним у цьому плані є такий епізод. Д’Аннунціо переконував у тому, що в лютому 1883 р. у Венеції він був серед тих, хто ніс труну Ріхарда Ваґнера до вокзалу, звідки композитора відвозили в останню путь у Баварію. Цей епізод був описаний у романі «Полум’я», головний герой якого – геніальний поет на ім’я Стеліо Еффрена, ніцшеанська «надлюдина» – був «альтер еґо» Д’Аннунцiо (в самому прізвищі героя закодований латинський вираз «ex freni» – без гальм). Насправді ж письменник потрапив до Венеції уперше лише за чотири роки після смерті Ваґнера, але йому було важливо створити міф про свою причетність до автора «Парсифаля», генія сучасної музики.

Лист до Ганни Барвінок від 23.09.1909 // Михайло Коцюбинський . Твори в семи томах. – Київ: Наукова думка, 1973–1975. – Т. 6. Листи (1905–1909). – 1975. – С. 155.

Cit. in: Emanuela Scarano Lugnani. D’Annunzio. – Roma – Bari: Laterza, 1981. – Р. 43.

Giordano Bruno Guerri. La mia vita carnale. Amori e passioni di Gabriele D’Annunzio [Моє життя тілесне. Любові та пристрасті Ґабріеле Д’Аннунціо]. – Milano: Mondadori, 2013.

Велику вагу для еволюції Д’Аннунціо як драматурга мало спілкування з Сарою Бернар, яка сприяла постановці у своєму паризькому театрі «Ренесанс» («La Renaissance») його трагедії «Мертве місто» (1898; в Мілані його поставила Дузе в 1901 р.). Це перший театральний твір письменника, в якому він намагається модернізувати грецьку трагедію, розвиваючи драматичну історію любовного трикутника на тлі руїн у Мікенах на Пелопоннесі. У 2005 р. вийшло друком його листування з Сарою Бернар: Franca Minnucci (a cura di). Sarah Bernhardt e Gabriele D’Annunzio. Carteggio inedito 1896–1919 [Сара Бернар та Ґабріеле Д’Аннунціо. Неопубліковане листування 1896–1919 рр. – Pescara: Ianieri Edizioni, 2005.