Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

Вони дійшли між низенькими живоплотами з мирту до останньої башти, ліворуч від якої була гробниця поета й Трелоні. Жасмин, який повз по руїнах, квітував. Але від фіалок залишилася лише густа зелень. Вершини кипарисів досягали лінії погляду й тремтіли, краще освітлені сонцем, яке заходило за чорний хрест гори Монте Тестаччо. Фіолетова хмара, охоплена розжареним золотом, пливла вгорі в напрямку Авентіно. «Тут лежать двоє друзів, чиї життя були поєднані. Нехай також пам’ять про них живе разом, тепер, коли вони лежать під могильною плитою; і нехай їхні кістки не будуть розділені, бо двоє їхніх сердець у житті були одним серцем: for their two hearts in life were single hearted !»

Марія повторила останній рядок. Потім сказала Андреа, зворушена делікатною думкою:

– Розв’яжи мені вуаль.

І трохи наблизилася до нього, нахиливши голову, щоб він розв’язав їй вузол на потилиці. Його пальці доторкалися до її чудового волосся, яке, коли було розпущене, здавалося, жило, наче ліс, життям глибоким і ніжним, і в затінку якого він стільки разів переживав насолоду своїми обманами й стільки разів викликав підступний образ… Вона сказала:

– Дякую.

І скинула вуаль з обличчя, дивлячись на Андреа трохи затуманеними очима. Вона здавалася дуже гарною. Кола навкруг очниць були темнішими і глибшими, але зіниці блищали проникливим вогнем. Густе волосся поприлипало до скронь, наче брунатні, трохи фіолетові гіацинти. Натомість відкрита середина чола світилася майже місячною білістю. Усі її риси були чітко окреслені, але вона наче втратила якусь частку їхньої матеріальності, спалювана постійним вогнем кохання й болю.

Вона загорнула в чорну вуаль стебла троянд і старанно зав’язала її кінці; потім вдихнула їхні пахощі, припавши обличчям до букета. А тоді поклала квіти на простий камінь, де було вирізьблене ім’я поета. І порух її рук відзначався незбагненною експресією, яку Андреа не зрозумів.

Потім вони пішли шукати могилу Джона Кітса, автора «Ендиміона».

Андреа запитав у неї, зупинившись, щоб оглянутися назад, у бік башти:

– Де ти взяла ці троянди?

Вона всміхнулася, але очі в неї були вологі.

– Це ті самі, які ти мені підкинув у сніжну ніч і які сьогодні знову розквітли. Не віриш?

Піднявся вечірній вітер; і небо за пагорбом забарвилося в мерехтливий колір золота, на тлі якого хмара танула, ніби спалювана на вогнищі. Вишикувані в ряд кипариси на тому світлому полі були грандіозніші й містичніші, пронизані промінням і розгойдані своїм гострим верховіттям. Статуя Психеї в кінці середньої алеї набула кольору людського тіла. Олеандри височіли у глибині, наче пурпурові куполи. Над пірамідою Цестіо в зеленаво-синьому й глибокому, наче вода в спокійній затоці, небі підіймався місяць.

Вони спустилися середньою алеєю до брами. Садівники досі поливали рослини водою, мовчки нахиляючи лійки розміреними й ритмічними рухами. Двоє інших чоловіків витрушували надгробний саван з оксамиту й срібла, тримаючи його за краї; і пилюка, розсипаючись, яскріла в надвечірньому світлі. З Авентіно долинало бамкання дзвонів.

Марія міцно вхопилася за руку коханця, неспроможна далі стримуватись, відчуваючи, як за кожним кроком земля втікає у неї з-під ніг, боячись, щоб на цій стежці вона не пролила всю свою кров. І щойно увійшла до карети, залилася розпачливими слізьми, ридаючи на плечі в коханця.

– Я помираю.

І для неї, либонь, було б краще, якби вона тоді померла.

Два дні по тому Андреа снідав у компанії ґалеаццо Сечінаро за одним зі столиків у римській кав’ярні. Ранок був жаркий. Кав’ярня була майже порожня, занурена в сутінь і нудьгу. Офіціанти дрімали під дзижчання мух.

– Отже, – розповідав бородатий князь, – знаючи, що вона любить віддаватися за незвичайних і ексцентричних обставин, я ризикнув…

Він розповідав із грубою відвертістю про той зухвалий спосіб, який йому допоміг узяти леді Гітсфілд; розповідав без каяття й без стриманості, не пропускаючи жодної подробиці, вихваляючись своєю спритністю перед знавцем. Вряди-годи він уривав свою розповідь, щоб наштрикнути ножем шматок соковитого, просякнутого димом м’яса з кров’ю або щоб спорожнити келих із червоним вином. Здоров’я й сила позначали кожен його рух.

Андреа Спереллі запалив сигарету. Попри всі свої зусилля він не міг проковтнути жодного шматка їжі, не зміг подолати огиду, яка утворилася у шлунку, який до того ж жахливо тремтів. Коли Сечінаро наливав йому вина, він випивав разом з вином і отруту.