Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

Увечері 9 червня, перед тим як розлучитися з Андреа, Марія шукала свою рукавичку, яка невідомо куди заподілася. Шукаючи її, вона побачила на столі книжку Персі Біші Шеллі, ту саму, яку Андреа дав їй почитати в Скіфаної, книжку, яку вона прочитала перед поїздкою у Вікоміле, дорогу й сумну книжку, в якій вона підкреслила нігтем такий рядок:

Вона взяла її з видимим хвилюванням, погортала й знайшла сторінку та рядок, підкреслений нігтем.

– Ніколи… – пробурмотіла вона, хитаючи головою. – Ти пам’ятаєш? І відтоді минуло лише вісім місяців!

Вона на мить замислилася. Погортала книжку ще й прочитала кілька інших віршів.

– Це наш поет, – сказала вона. – Скільки разів ти обіцяв повезти мене на англійське кладовище! Пам’ятаєш? Ми хотіли покласти квіти на його могилу… Хочеш, поїдемо туди? Повези мене, перш ніж я поїду. Це буде остання наша прогулянка.

Він сказав:

– Поїдемо завтра.

Вони вирушили, коли сонце вже наближалося до обрію, в закритій кареті. Вона тримала на колінах букет троянд. Вони обминули Авентіно з його деревами. Побачили кораблі, навантажені сицилійським вином, у порту біля Крутого Берега.

Неподалік від кладовища вони вийшли з карети. Невеличку відстань до брами пройшли пішки в мовчанці. Марія відчувала у глибині душі, що вона прийшла сюди не тільки для того, щоб принести квіти на могилу поета, а й щоб оплакати в цьому місці, де панує смерть, щось своє, навіки втрачене. Уривок із Шеллі, який вона прочитала вночі, під час безсоння, лунав у глибині її душі, поки вона дивилася на високі кипариси в небі за побіленим муром.

«Смерть перебуває тут і перебуває там; Смерть повсюди робить свою справу; навколо нас, у нас, над нами, під нами – повсюди Смерть; і ми є не чимось іншим, як Смертю.

Смерть наклала свій відбиток і свій знак на все, чим ми є, і на все, що ми почуваємо, і на все, що ми знаємо й чого боїмося.

Першими помирають наші насолоди, потім – наші надії, а потім – наші страхи; і коли все це помре, прах покличе прах, і ми теж помремо.

Усі речі, які ми любимо і які нам дорогі, й ми самі – мусять розвіятися й загинути. Така наша невблаганна доля. Кохання, кохання помирає й тоді, коли все інше не помирає…»

Увійшовши в браму, вона просунула свою руку під руку Андреа, легенько затремтівши.

Кладовище було безлюдним. Кілька садівників мовчки поливали рослини попід муром, виблискуючи лійками. Похоронні кипариси височіли, цілком нерухомі, й лише їхні верхівки, позолочені сонцем, легенько розгойдувалися. Між твердими зеленавими стовбурами, наче витесаними з тівольського каменя, стояли білі могили, нерівні колони, урни, арки, лежали квадратні плити. З темної маси кипарисів спадала таємнича тінь, променилися священний мир і майже людська лагідність, як ото з твердого каменя сочиться прозора й благодатна вода. Ця постійність нерухомих дерев і скромна білизна могильного мармуру дарували душі відчуття вагомого й лагідного відпочинку. Між виструнченими стовбурами, схожими на звучні труби оргáна, між могильними пам’ятниками й плитами розгойдувалися граційні олеандри, всі забарвлені квітучими червоними гронами; кущі троянд сипали пелюстки під кожним подмухом вітру, накриваючи траву своїм запашним снігом; евкаліпти нахиляли свої чуприни, які здавалися майже срібними; кактуси то там, то там показували розкішні білі грона, схожі на сонних метеликів або на пучки рідкісних пер. Щодо тиші, то вона вряди-годи порушувалася щебетанням тієї або тієї пташки.

Андреа сказав, показуючи рукою вгору:

– Гробниця поета розташована нагорі, поблизу отих руїн, ліворуч під останньою баштою.

Марія відійшла від нього, щоб піднятися вгору однією з вузьких стежок між низенькими живоплотами з мирту. Вона йшла попереду, а коханець за нею. Її хода була досить стомленою; вона раз у раз зупинялася й оберталася, щоб поглянути на нього. Її одяг був чорного кольору; на обличчі в неї була чорна вуаль, яка досягала верхньої губи; і її тонка усмішка тремтіла під цією накривкою, схожою на тінь жалоби. Її овальне підборіддя було білішим і чистішим, аніж троянди, які вона тримала в руці.

Коли вона обернулася, одна з її троянд зронила пелюстки. Андреа нахилився, щоб зібрати їх на стежці під її ногами. Вона дивилася на нього. Він опустився навколішки, сказавши:

– Моя кохана!

Їй на думку спав спогад, очевидний, як видіння.

– Ти пам’ятаєш, – сказала вона, – той ранок у Скіфаної, коли я кинула тобі букет із листя на передостанній терасі? Ти став навколішки на сходинці, а я пішла вниз… Ті дні здаються мені такими близькими й водночас такими далекими! Так ніби я бачила їх або вчора, або сто років тому. А може, вони мені приснилися?