Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

У якусь мить князь, хоч і малочутливий, завагався й подивився на колишнього коханця Елени. Крім відсутності апетиту, той не подавав жодних зовнішніх ознак стурбованості. Незворушно випускав у повітря хмари диму й усміхався своєю звичною, трохи іронічною посмішкою, слухаючи веселого оповідача.

Князь сказав:

– Сьогодні вона вперше прийде до мене.

– Сьогодні? У твій дім?

– Так.

– Це чудовий місяць для кохання в Римі. Від третьої до сьомої пополудні кожен добрий притулок ховає двох закоханих…

– І справді, – урвав його ґалеаццо, – вона прийде о третій.

Обидва подивилися на годинник. Андреа запитав:

– Ходімо?

– Ходімо, – відповів ґалеаццо підводячись. – Пройдімося разом вулицею Кондотті. Я піду по квіти до Бабуїно. Скажи мені – адже ти знаєш, – яким квітам вона віддає перевагу?

Андреа засміявся; і в нього мало не зірвався з губ жорстокий дотеп; проте він сказав безтурботним тоном:

– Колись вона любила троянди.

Перед Баркачча вони розлучилися.

О цій годині площа Іспанії мала безлюдний літній вигляд. Кілька робітників відновлювали канал. І над купою землі, висушеної сонцем, підіймалися хмари пилюки під гарячими подихами вітру. Сходи, які вели до площі Трінітá, були білі й порожні.

Андреа став підійматися помалу-потроху, зупиняючись на кожній другій або третій сходинці. Повернувся додому. Ліг у своїй кімнаті на ліжко й лежав там майже до третьої. За чверть третя вийшов із дому. Попрямував на вулицю Сістіна, потім звернув на вулицю Чотирьох Фонтанів, проминув палац Барберіні; зупинився не ховаючись біля полиць продавця букіністичної літератури, чекаючи третьої години. Букініст, зморшкуватий і волохатий чоловічок, схожий на дряхлу черепаху, став пропонувати йому книжки. Він відбирав найкращі томи, один за одним, і показував їх йому, говорячи крізь ніс і дуже занудно. Залишалося ще кілька хвилин до третьої. Андреа став роздивлятися заголовки книжок і водночас стежив за виходами з палацу. Голосу букініста він майже не чув, так стугоніла кров у його жилах.

З хвіртки вийшла жінка, спустилася хідником до площі, сіла там у публічну карету й поїхала по вулиці Тритоне.

Андреа спустився за нею, знову звернув у вулицю Сістіна й повернувся додому. Став чекати, коли прийде Марія. Лежачи на ліжку, він був такий нерухомий, що здавалося, він більше не страждає.

О п’ятій прийшла Марія.

Вона сказала відсапуючись:

– Ти знаєш, я можу залишатися з тобою весь вечір, усю ніч, до самого ранку!

І додала:

– Це буде для мене перша й остання ніч кохання… У вівторок я поїду.

Вона припала йому до вуст, схлипуючи, тремтячи, пригорнувшись до нього.

– Зроби так, щоб я не побачила завтра! Зроби так, щоб я померла!

Подивившись на його змучене обличчя, вона запитала:

– Ти страждаєш? І ти теж… Ти гадаєш, ми не побачимося більш ніколи?

Йому було надзвичайно важко щось сказати, відповісти їй. Язик йому заціпенів, слів у нього не вистачало. Він відчував інстинктивну потребу сховати обличчя, не дивитись на неї, не відповідати на її запитання. Він був неспроможний утішити її, неспроможний далі її обманювати. Він відповів голосом здушеним, невпізнаваним:

– Помовч.

Потім опустився перед нею навколішки. Поклав голову їй на коліна й так залишався протягом тривалого часу. Вона поклала долоні йому на скроні, відчуваючи нерівне й бурхливе пульсування його артерій, відчуваючи, що він страждає. І вона більше не страждала від власного болю, вона страждала за нього, за його біль.

Він підвівся, взяв її за руки й повів до іншої кімнати. Вона підкорилася.

У ліжку, розгублена, спантеличена перед похмурою пристрастю збожеволілого коханця, вона викрикнула:

– Що з тобою? Що з тобою?

Вона хотіла заглянути йому у вічі, розгадати його божевілля; але він уперто ховав обличчя на її грудях, на шиї, у волоссі, в подушках.

Аж раптом вона випручалася з його обіймів зі страшним виразом жаху в усіх членах, біліша, ніж подушки, з таким спотвореним обличчям, ніби щойно випручалася з обіймів смерті.

Оте ім’я! Її ім’я! Вона щойно його почула!

Велика тиша навалилася на її душу. У ній щойно відкрилася та безодня, у яку може провалитися весь світ під поштовхом однієї-однісінької думки. Вона більше нічого не чула, нічого. Андреа кричав, благав, впадав у розпач – марно.

Вона його не чула. Її вчинками тепер керував інстинкт. Вона знайшла свій одяг, одяглася.

Андреа ридав на ліжку, втративши розум. Почув, що вона вийшла з кімнати.