Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

– Проведіть нас, – сказала вона Спереллі, коли концерт закінчився.

Підіймаючись у карету після Ферентіно, вона сказала йому:

– Підіймайтеся й ви. Ми висадимо Еву біля палацу Фіано. Потім я відвезу вас, куди ви захочете.

– Дякую.

Спереллі прийняв пропозицію. Виїхавши на Корсо, карета мусила просуватися дуже повільно, бо весь проспект був заповнений юрмами людей. Від площі Монтесіторіо, від площі Колонна долітали шум та крики й поширювалися, наче гуркіт морських хвиль, наростали, падали, знову гучнішали, змішані з музикою військових сурм. Заколот наростав у цей сірий і холодний вечір; жах перед далекою розправою примушував люд гучно горлати; чоловіки, які бігли, вимахуючи великими пучками аркушів, проштовхувалися крізь натовп; посеред криків виразно чулося слово «Африка».

– За чотириста тварюк, що померли, як тварюки! – промурмотів Андреа, відхиляючись від віконця.

– Що ви там говорите? – вигукнула Ферентіно.

На розі вулиць біля палацу Чіккі заворушення перейшло в бійку. Карета мусила зупинитися. Елена нахилилася, щоб подивитись; і її обличчя, яке визирнуло з тіні, освітлене відблиском ліхтаря і тьмяним світлом вечірніх сутінків, здалося блідим майже похоронною блідістю, холодною й трохи мертвотною, навіявши Андреа туманний спогад про побачений колись образ – він уже не пам’ятав, коли, не пам’ятав, де – в якійсь галереї чи в каплиці.

– Ось ми й тут, – сказала княгиня, бо карета нарешті доїхала до палацу Фіано. – Отже, до побачення. Зустрінемося увечері в Анджельєрі. До побачення, Уджента. Прийдете завтра на сніданок до мене? Ви зустрінете там також Елену й Віті, й мого кузена.

– О котрій годині?

– Через півгодини після полудня.

– Гаразд. Дякую.

Княгиня вийшла. Слуга чекав наказу.

– Куди вас довезти? – запитала Елена Спереллі, який сів біля неї, на місце її подруги.

– Кудись далеко-далеко…

– Дорогою скажете. До вашого дому?

– Трінітá-деї-Монті, палац Дзуккарі.

Служник зачинив дверці. Коні понесли карету клусом, вона звернула у вулицю Фраттіна, залишивши позад себе юрму, гомін і крики.

– О, Елено, після стількох… – урвав свою мову Андреа, нахилившись, щоб подивитися на жадану, яка скулилася у глибині екіпажа, в тіні, ніби ухиляючись від контакту.

Світло з одного вікна проникло крізь тінь, коли вони проминали вуличний ліхтар, і він побачив, що Елена всміхалася йому, бліда, заманливою усмішкою.

Так само всміхаючись, вона вправним рухом скинула з шиї довге боа з куниці й обкрутила навколо його шиї, наче ласо. Здавалося, то був жарт. Але цим м’яким ласо, напахченим тими самими парфумами, які Андреа вдихав у голубій лисиці, вона притягла молодика до себе й підставила йому губи, нічого не кажучи. Обидва пригадали пристрасні й ніжні злиття, які колись тривали, поки обоє не починали задихатися, й створювали оманливе відчуття м’якого й вологого плоду, який розчинявся в серці. Щоб продовжити поцілунок, вони затримували дихання. Карета звернула з вулиці Мачеллі на вулицю Тритоне, потім на вулицю Сістіна й зупинилася на вулиці Дзуккарі.

Рвучким рухом Елена відштовхнула молодика. Вона сказала йому затуманеним голосом:

– Виходь. До побачення.

– Коли прийдеш?

– Хтозна…

Служник відчинив дверцята. Андреа вийшов. Карета знову звернула, щоб повернутися на вулицю Сістіна. Андреа, який досі тремтів, з поглядом, що не міг проникнути крізь густий туман, дивився, чи з’явиться за шибкою обличчя Елени; але не побачив нічого. Карета від’їхала.

Підіймаючись сходами, він думав: «Нарешті вона згадала по наші колишні взаємини!» Голова його досі була огорнута туманом сп’яніння, на вустах залишався смак поцілунку, а в очах лукава усмішка, з якою Елена накинула йому на шию ту блискучу й запашну змію. «А донна Марія?» Він, безперечно, завдячував сієнці цим несподіваним виявом хіті. Не було сумніву, що дивний і фантастичний вчинок Елени пояснювався нападом ревнощів. Мабуть, боячись, що він від неї втече, вона захотіла прив’язати його, приманити, знову розпалити його жадання. «Вона кохає мене? Чи не кохає?» Але навіщо йому знати? Яка йому з цього користь? Жодне чудо ніколи не воскресить бодай маленьку частку вмерлого щастя. Отже, йому залишається кохати лише плоть, яка досі божественно гарна.

Він довго втішався, згадуючи цю авантюру. Йому особливо сподобалася елегантна й неповторна манера, з якою Елена надала особливого смаку своєму капризу. Але образ боа пробудив у ньому образ коси донни Марії, туманно повернув йому всі ті любовні сни, в яких він милувався цим розкішним дівочим волоссям, що колись примушувало тремтіти від захвату вихованок флорентійського монастиря. Він знову змішав обидва свої жадання, замилувався подвійною втіхою; побачив в уяві третю ідеальну коханку.