Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

– Вона розповіла вам, що сьогодні вранці ми зустрілися з нею на площі Іспанії?

– Так, вона все розповіла.

Концерт розпочався «Квартетом» Мендельсона. Зала була майже повна. Публіка здебільшого складалася з чужоземних дам; і це була публіка з білявим волоссям, з досить скромним вбранням, наче прийшла на богослужіння. Хвилі музики пропливали над нерухомими головами, накритими темними капелюшками, розходячись у золотавому світлі, яке проникало згори, пом’якшене жовтими завісами, підсилене білими голими стінами. Старовинна зала філармонії, зовсім гола, де на білому тлі залишилися лише сліди від кількох фресок і де жалюгідні сині завіски ледве трималися, справляла враження приміщення, яке було зачинене ще років сто тому й уперше відчинилося тільки сьогодні. Але цей колір старості, цей вигляд убогості, ця голизна стін додавали дивний смак до витонченого звучання; і насолода від нього здавалася більш таємничою, вищою і чистішою в цьому вбогому середовищі завдяки контрасту. Було 2 лютого, середа: у Монтечіторіо парламент сперечався про справу Догалі; ближні вулиці та майдани кишіли людом і солдатами.

Музичні спогади про Скіфаною виникли в пам’яті двох закоханих; відблиск тієї осені осяяв їхні думки. На звуки «Менуету» Мендельсона перед ними виникли картини життя над морем, зали, напоєної пахощами нижніх садів, де між колонами передпокою височіли вершини кипарисів і виднілися червоні, як вогонь, вітрила на краю тихого моря.

Вряди-годи Андреа, трохи нахиляючись до жінки, тихо її запитував:

– Про що ви думаєте?

Вона відповідала усмішкою, такою тонкою, що він ледве вловлював її.

– Пам’ятаєте 23 вересня? – запитала вона.

Андреа не зовсім зрозумів, який спогад вона має на увазі, але кивнув головою.

Анданте, спокійне й урочисте, з високою патетичною мелодією, розвинувшись, перейшло в плач. Фінал наполягав на ритмічній монотонності, досить стомливій.

Вона сказала:

– А зараз буде ваш Бах.

Обоє, коли знову почалася музика, відчули потребу зблизитися. Їхні лікті доторкнулися один до одного. У кінці кожного твору Андреа нахилявся до неї, щоб прочитати назву в програмі, яку вона тримала розгорнутою в руках. І при цьому стискав їй лікоть, вдихав пахощі фіалок, передавав їй солодке тремтіння своєї руки. Адажіо прозвучало таким могутнім співом, злетіло в такому польоті на вершини екстазу, з такою впевненістю полинуло в нескінченність, що здавалося голосом надлюдської істоти, яка перетворила на ритм торжество безсмертної перемоги. Усі душі були підхоплені невтримною хвилею. Коли музика замовкла, в залі протягом кількох хвилин відчувалося лише тремтіння інструментів. З одного кінця зали до іншого пролунав шепіт. Після короткої перерви оплески гримнули з нечуваною силою.

Обоє дивилися одне на одного зміненими очима, так ніби відірвалися після обіймів, сповнених невимовної насолоди. Музика тривала; світло в залі стало не таким яскравим; приємне тепло зробило повітря ніжнішим; і у теплі фіалки донни Марії пахтіли набагато сильніше. Андреа мав ілюзію, що перебуває наодинці з нею, бо не бачив перед собою нікого зі знайомих йому людей.

Але він помилявся. В одній із перерв, обернувшись, він побачив Елену Муті – вона стояла в самому кінці зали разом із княгинею Ферентіно. Його погляд відразу зустрівся з її поглядом. Він здалеку вклонився. Йому здалося, він помітив на устах Елени дивну посмішку.

– Кому ви вклонилися? – запитала донна Марія, також обернувшись. – Хто вони, ті жінки?

– Леді Гітсфілд і княгиня ді Ферентіно.

Їй здалося, що в його голосі пролунала стурбованість.

– Котра з них Ферентіно?

– Білявка.

– Друга дуже вродлива.

Андреа промовчав.

– Але вона англійка? – запитала Марія.

– Ні. Римлянка. Вдова дюка ді Шерні, яка вдруге одружилася з лордом Гітсфілдом.

– Вона дуже гарна.

Андреа поквапився запитати:

– Що тепер гратимуть?

– «Квартет» Брамса, до мінор.

– Ви його знаєте?

– Ні.

– Друга частина чудова.

Він говорив, щоб приховати свій неспокій.

– Коли я побачуся з вами ще?

– Не знаю.

– Завтра.

Вона завагалася. Здавалося, на її обличчя лягла легка тінь. Відповіла:

– Якщо завтра я буду сама, то піду з Дельфіною на площу Іспанії, десь опівдні.

– А якщо не буде сонця?

– Увечері в суботу я піду до графині Старніни…

Знову заграла музика. Перша частина виражала похмуру чоловічу боротьбу, наповнену силою. Романс передавав спогад, жаданий, але сумний, а потім підіймався повільно, непевно, слабко, до ще далекого світанку. Світла мелодійна фраза розгорталася у глибокі модуляції. Це було почуття зовсім інше, аніж те, яке оживляло «Адажіо» Баха: воно було більш людським, більш земним, більш елегійним. У цій музиці відчувався подих Людвіга Бетховена.