Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

– Я вас кохаю.

– Маріє!

– Але ви повинні назавжди відмовитися від мого кохання, ви повинні віддалитися від мене; ви маєте бути шляхетним і великодушним, оберігаючи мене від боротьби, яка вселяє мені страх. Я багато страждала, Андреа, і я навчилася страждати; але думка про те, що я мушу боротися проти вас, мушу захищатися від вас, – уселяє в мене безумний жах. Ви не знаєте, скільки мені знадобилося зусиль, щоб повернути собі спокій серця; ви не знаєте, від скількох високих і дорогих мені ідеалів я мусила відмовитися… Бідолашні ідеали! Я стала іншою жінкою, бо треба було, щоб я стала нею; я стала жінкою звичайною, бо так від мене вимагав мій обов’язок.

У її голосі прозвучав глибокий і лагідний смуток.

– Зустрівшись із вами, я відчула, як у мені відродилися мої давні мрії, відродилася моя колишня душа. І в перші дні я піддалася ніжності, закривши очі на далеку небезпеку. Я думала: «Він нічого не довідається від мене; я нічого не довідаюся від нього». Я майже не відчувала докорів сумління, не відчувала страху. Але ви заговорили; ви сказали мені слова, яких я ніколи не чула; ви видобули з мене зізнання… і небезпека постала переді мною – очевидна, відкрита, явна. Але я ще не відмовилася від своїх мрій. Ваші страждання робили мені боляче, вкидали мене в глибокий смуток. Я думала: «Нечисте заплямувало його. Якби я могла його очистити! Я була б щаслива стати жертвою його відродження». Ваш смуток притягував мій смуток. Мені здавалося, що хоч я й не могла б утішити вас, але могла б принести вам полегкість, якби ви знали, що одна душа завжди каже «амінь» на кожен запит вашого болю.

Вона промовила ці останні слова з таким духовним піднесенням у всьому своєму єстві, що на Андреа накотилася хвиля майже містичної радості; і його єдиним бажанням у цю мить було взяти обидві її руки й вилити своє глибоке сп’яніння на ці дорогі, делікатні й непорочні руки.

– Неможливо! Неможливо! – провадила вона, із жалем хитаючи головою. – Ми повинні назавжди відмовитися від будь-якої надії. Життя невблаганне. Самі того не бажаючи, ви зруйнуєте ціле життя й, можливо, не одне.

– Маріє! Маріє, не кажіть такого! – урвав її молодик, ще раз нахиляючись до неї і взявши її за руку, без пориву, але з благальним тремтінням, так ніби перш ніж здійснити цей порух, він чекав від неї знаку згоди. – Я зроблю все, чого ви хочете; я буду смиренним і слухняним; моє єдине прагнення – підкорятися вам; моє єдине бажання – померти за ваше ім’я. Відмовитися від вас і відмовитися від спасіння, назавжди провалитися в руїну й не підвестися більш ніколи. Я кохаю вас так, що жодне людське слово неспроможне висловити це почуття. Я потребую вас. Лише ви є істинною; ви – та Істина, яку шукає мій дух. Усе інше – пусте; усе інше – ніщо. Відмовитися від вас – однаково, що прийняти смерть. Але якщо пожертвувати собою означає зберегти вам мир, то мій обов’язок – принести таку жертву. Не бійтеся, Маріє. Я не завдам вам ніякого зла.

Він тримав її руку в своїй, але не стискав її. Його слова не були палкими, вони були тихими, сумними, безнадійними, сповненими глибокого благоговіння. І жалість так обманювала Марію, що вона не забирала свою руку й на кілька хвилин віддалася любострастю цього легкого доторку. А любострастя було в ній таким слабеньким, що майже не знаходило органічного вияву; усе відбувалося так, ніби рідкий потік виливався з інтимних куточків її серця й через руку доходив до пальців і проходив крізь них нескінченно гармонійною хвилею. Коли Андреа замовк, деякі слова, промовлені в парку в той незабутній ранок, повернулися в її пам’ять, оживлені недавнім звуком його голосу, й наповнили її новим хвилюванням: «Лише одна ваша видима присутність п’янила мене. Я відчував, як вона розливається по моїх жилах, наче кров, і вторгається в мій дух, немов надлюдське почуття…»

На короткий час запала мовчанка. Вряди-годи пориви вітру налітали на шибки й примушували їх дзвеніти. З вітром долинав далекий шум, змішаний із торохтінням коліс екіпажів. До кімнати проникало холодне й прозоре світло, немов джерельна вода; по кутках збиралася тінь, ховаючись між завісами з далекосхідних країн; то там, то там виблискували меблі, інкрустовані нефритом, слоновою кісткою, перламутром; великий позолочений Будда стояв у глибині під райською музою. Ці екзотичні форми додавали кімнаті щось від своєї таємничості.

– Що ви думаєте тепер? – запитав Андреа. – Не думаєте про мою смерть?

Вона, здавалося, поринула в думки, просякнуті сумнівом. Вигляд у неї був нерішучий, ніби вона дослухалася до внутрішніх голосів.