Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

– Я не можу вам відповісти, – сказала вона, легенько доторкнувшись долонею до лоба, – не можу пояснити вам, яке дивне передчуття мене навідує протягом тривалого часу. Не знаю, в чому тут річ; але я боюся.

Після паузи вона додала:

– Я собі уявляю, що ви страждаєте, що ви захворіли, мій бідолашний друже, і що я не можу полегшити ваш біль і що я не буду присутня, коли ви страждатимете, й не знатиму, чи ви мене кличете… Боже мій!

Голос у неї тремтів і лунав слабко, вона майже плакала, так ніби їй перехопило горло. Андреа сидів із похиленою головою й мовчав.

– Думати, що моя душа завжди линутиме до вас, завжди, й ніколи не зможе злитися з вашою, ніколи не зможе домогтися, щоб ви її зрозуміли… Нещасне кохання!

У її голосі бриніли сльози, губи скривилися від болю.

– Не залишайте мене! Не залишайте! – вигукнув юнак, узявши її обидві руки й майже ставши перед нею навколішки, опанований глибоким переживанням. – Я не покличу вас ніколи. Я хочу від вас лише співчуття. Співчуття, яке я отримаю від вас, буде мені дорожчим, аніж пристрасть якоїсь іншої жінки, ви це знаєте. Один доторк ваших рук може вилікувати мене; вони зможуть повернути мене до життя, підняти з ницості, повернути мені віру, визволити мене від усього поганого, що заразило мене й наповнює мене жахом. Любі мої, любі руки…

Він нахилився, щоб поцілувати їх, і притиснув до них уста. Заплющив очі, переживаючи відчуття глибокої ніжності, й тихо промовив із неповторним виразом:

– Я відчуваю, як вони тремтять.

Вона підвелася, тремтяча, розгублена, більше бліда, аніж тоді, коли в той незабутній ранок ішла під квітами. Вітер бринів шибками; до них долинав гомін, схожий на крики збунтованого натовпу. Ті крики, що долинали від Квірінале, збільшували її хвилювання.

– Прощавайте. Прошу вас, Андреа, не залишайтеся більше тут, ми побачимося іншого разу, коли ви захочете. Але тепер – прощавайте. Благаю вас!

– Де я з вами побачуся?

– Завтра на концерті. Прощавайте.

Вона була геть схвильована, ніби вчинила злочин. Провела його до дверей кімнати. Залишившись сама, завагалася, не знаючи, щó їй робити, ще перебуваючи під владою потрясіння. Вона відчувала, як палають у неї щоки, скроні й обличчя навколо очей, палають нестерпним жаром, тоді як решта тіла тремтіла від холоду. Доторк коханого залишався в неї на руках, божественна печать, і то було небесне відчуття, й вона хотіла, щоб воно залишилося там навічно. Вона розглянулася навколо. Світло в кімнаті згасало, форми зникали в півсутіні, позолота на Будді набула незвичайного відтінку. Крики з вулиці то долинали, то стихали. Вона підійшла до одного з вікон, відчинила його, висунулася назовні. Морозний вітер віяв на вулиці, де вже в напрямку площі Терміні почали засвічувати ліхтарі. Навпроти дерева з вілли Альдобрандіні розгойдували верхівки, ледь забарвлені червонястими відблисками. Над Баштою Міліцій висіла величезна темно-лілова хмара, одна на все небо.

Вечір видався їй зловісно похмурим. Вона відійшла від вікна. Пішла й сіла на тому самому місці, де сиділа під час недавньої розмови. «Чому Дельфіна досі не повернулася?» Їй хотілося уникнути будь-яких роздумів, будь-яких медитацій. Проте не знати, яка слабкість утримувала її там, де кілька хвилин тому Андреа дихав, розмовляв, говорив про своє кохання і свій біль. Зусилля, наміри, докори сумління, молитви, каяття протягом попередніх чотирьох місяців розсіялися, розвіялися, стали непотрібними в одну мить. Вона знову падала, мабуть, почуваючи себе ще більше стомленою, більше переможеною, без волі й без сили боротися проти моральних феноменів, які захоплювали її зненацька, проти почуттів, які її хвилювали; і тим часом як вона віддавалася тривозі й розслабленню свідомості, при яких будь-яка мужність зраджувала її, вона відчувала, як щось плаває в сутінках кімнати й огортає всю її нескінченно ніжною ласкою.

Й через день, коли вона пішла до палацу Сабіні, серце в неї калатало під букетом фіалок.

Андреа вже був там і чекав її біля дверей зали. Потиснувши їй руку, він сказав:

– Дякую.

Він провів її до стільця й сів із нею поруч.

– Я думав, що помру, чекаючи вас. Боявся, ви не прийдете. Який я вам вдячний!

Він сказав їй:

– Учора пізно ввечері я проминав ваш дім. Побачив світло в одному з вікон, третьому в напрямку Квірінале. Не знаю, що я віддав би, аби знати, що ви перебували там…

Потім запитав:

– Хто вам дав ці фіалки?

– Дельфіна, – відповіла вона.