Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

Андреа знову відчув легкий укол, як кілька днів тому місячної ночі, коли вони вийшли з театру і його друг піднявся сам-один до палацу Борґезе; це тепер перейшло у не дуже виразне почуття жалю, на дні якого, либонь, ворушилися, змішуючись зі спогадами, ревність, заздрощі та могутня егоїстична й тиранічна нетерпимість, притаманна його натурі, яка іноді примушувала його майже бажати смерті жінці, якій він віддавав перевагу і якою втішався, щоб нею більше не втішався жоден з інших чоловіків. Нікому не було дозволено пити зі склянки, з якої раніше пив він. Спогад про короткочасне спілкування з ним мусив заповнити все життя жінки. Коханки мусили залишатися вічно вірними його зрадливості. Такою була його горда мрія. Окрім того, йому не подобався розголос, розкриття для загалу таємниць краси, і якби, наприклад, він володів «Дискоболом» Мірона або «Списником Поліклета» чи Кнідієвою Венерою, він насамперед подбав би про те, щоб заховати шедевр у недоступне місце і втішатися ним самому, щоби втішання когось іншого не применшувало його власного. Тоді чому ж він вирішив розголосити свою таємницю? Чому він розбудив цікавість друга? Чому побажав йому успіху? Сама легкість, із якою та жінка йому віддалася, викликала в ньому гнів та відразу, а також трохи його принизила.

– Але куди ми йдемо? – запитав Джуліо Музелларо, зупиняючись на площі Венеції.

У глибині різних порухів його душі й різних думок Андреа відчував хвилювання, яке розбудила в ньому зустріч із доном Мануелем Ферресом, думка про донну Марію, її осяйний образ. І серед усіх цих швидкоплинних контрастів щось подібне до тривоги штовхало його до її будинку.

– Я повертаюся додому, – відповів він. – Звертаймо у вулицю Національну. Проведи мене.

Далі він уже не слухав слів друга. Думка про донну Марію повністю опанувала його. Коли вони дійшли до театру, він на мить завагався, не знаючи, на який тротуар йому звернути, праворуч чи ліворуч. Він хотів проминути її будинок, упізнавши його за номером на дверях.

– Але що з тобою? – запитав Музелларо.

– Нічого. Я тебе слухаю.

Він подивився на номер і збагнув, що її будинок має бути ліворуч, не надто далеко, можливо, поруч із віллою Альдобрандіні. Високі пінії вілли бовваніли на тлі зоряного неба, бо ніч була холодна, але тиха. Башта Міліцій підносила вгору своє квадратне громаддя, чорна між зорями; пальми, які росли на мурах Сервія, нерухомо спали у світлі ліхтарів.

Зовсім мало номерів залишалося проминути, аби дійти до того, який був указаний на візитівці дона Мануеля. Андреа тремтів так, ніби донна Марія вийшла йому назустріч. Її дім справді був близько. Він пройшов майже впритул до зачиненої брами; не міг утриматися, щоб не подивитися вгору.

– Куди ти дивишся? – запитав його Музелларо.

– Нікуди. Дай мені сигарету. Ходімо швидше, бо вже стало холодно.

Вони мовчки пройшли по вулиці Національній до Чотирьох Фонтанів. Стривоженість Андреа була очевидною. Друг сказав йому:

– Тебе справді щось непокоїть…

А Андреа відчував такий біль у серці, що мало не розповів про все. Проте втримався. Він досі перебував під враженням злослів’я, почутого в клубі, розповіді Джуліо, всього того непристойного базікання, яке сам же й спровокував і сам підтримував. Цілковита відсутність таємниці в пригоді, те марнославне самовдоволення, з яким коханці ставляться до базікання та усмішок інших людей, цинічна байдужість, із якою колишні коханці нахваляють переваги жінки тим, котрі вже наготувалися повтішатися з нею, фальшива послужливість, із якою перші дають другим поради, як ліпше досягти своєї мети, готовність, із якою другі розповідають першим про найменші подробиці першого побачення, прагнучи довідатися, чи теперішні манери дами збігаються з тими, з якими вона віддавалася раніше, й ці розповіді, ці наслідування, ці успадкування, й узагалі всі дрібні та великі підлоти, які супроводжують солодкі світські адюльтери, зводили кохання, як йому здавалося, до банальної й брудної мішанини, ганебної вульгарності, розбещеності, якій немає назви. Спогади по Скіфаною проникли йому в душу, наче ніжні пахощі. Постать донни Марії засяяла перед його внутрішнім зором так реально, що він майже не був здивований; він бачив, як вона відрізняється від усіх інших жінок, як сяє над усіма ними. А якою вона була прекрасною, коли в гаю Вікоміле промовила свої палкі слова! Чи почує він знову ці слова з її вуст? Що вона робила, що вона думала, як пережила цей час їхньої розлуки? Внутрішнє збудження зростало в ньому з кожним кроком. Мов швидкоплинні фантасмагорії, пролітали в його душі фрагменти видінь: краєчок краєвиду чи моря, сходи між кущами троянд, кімната, всі ті місця, де народжувалося його почуття, де розливалася ніжність, де поширювалися її чари. І він переживав солодке й глибоке тремтіння, думаючи, що, можливо, в її серці досі живе пристрасть, що, можливо, вона страждала й плакала, а може, навіть мріяла й сподівалася. Хто знає!