Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

Отже, треба було досягти, щоб Елена відмовилася від думки про любов між братом і сестрою й повернулася в його обійми, як і колись. Він мусив відновити реальне володіння прекрасною жінкою, видобути з її краси найбільш можливу насолоду, а потім назавжди від неї звільнитися. Але в цій спробі треба було виявити обачність і терпіння. Уже в останній їхній розмові палкий вияв його пристрасті наробив чималої шкоди. З’ясувалося, що вона заснувала свій проект непогрішності на прикметній фразі: «Чи захотів би ти ділити з іншими моє тіло?» Велику платонічну машину приводив у рух цей священний жах перед змішуванням. Можливо також, що десь у самій глибині душі цей жах був щирим. Майже всі жінки, які живуть любовним життям, якщо їм пощастить вийти заміж, дотримуються на початку шлюбного життя жорсткої чистоти й удають непорочних дружин на цілком законній підставі. Можливо, й Елена заразилася цим педантичним потягом до надуманої невинності. Тож немає нічого гіршого, як атакувати її в лоб і завдати відвертої шкоди її новій непорочності. Натомість варто було натиснути на її духовні пориви, прийняти її як «найдорожчу сестру, найлагіднішу подругу», затуманити її свідомість ідеалом, передбачливо вдаючи платонічну любов; і помалу затягти її зі сфери щиро братерських стосунків до чуттєвої дружби, а від чуттєвої дружби – до повної капітуляції тіла. Ці переходи можуть відбуватися досить швидко. Усе залежатиме від обставин…

Так міркував Андреа Спереллі, сидячи біля каміна, який колись освітлював його голу коханку Елену, загорнуту в покривало зі знаками Зодіака, що сміялася серед розкиданих троянд. І його опанувала неймовірна втома, яка не вимагала сну, втома така пуста й невтішна, що здавалася бажанням умерти; а тим часом вогонь у каміні потроху згасав, а чай холонув у філіжанці.

Наступними днями він марно чекав обіцяної цидулки. «Я напишу вам і повідомлю, коли зможу побачитися з вами». Отже, Елена обіцяла йому нову зустріч. Але де? Знову в домі Дзукаррі? Чи захоче вона припуститися ще однієї необачності? Непевність примушувала його терпіти жорстокі муки. Він збавляв усі свої години, шукаючи способу зустрітися з нею, побачити її. Не раз навідувався до готелю «Квірінале» з надією, що вона його прийме, але ніколи не заставав її вдома. Одного вечора він знову побачив її в театрі з чоловіком – Мумпсом, як вона його називала. Вони поговорили про всякі дрібниці, про музику, співаків, про дам, але в її погляді він помітив благальний смуток. Вона була дуже заклопотана своїм помешканням: поверталася до палацу Барберіні, у своє колишнє житло, але збільшене. І більшість свого часу проводила зі шпалерниками, віддаючи розпорядження.

– Ви залишитеся в Римі на тривалий час? – запитав Андреа.

– Так, – відповіла вона. – Рим буде нашою зимовою резиденцією.

Після короткої мовчанки додала:

– Ви, звичайно, зможете дати якісь поради щодо оздоблення кімнат. Приходьте якось уранці до палацу. Я завжди перебуваю там між десятою й полуднем.

Він скористався хвилиною, коли лорд Гітсфілд розмовляв із Джуліо Музелларо, який прийшов у ложу, й запитав, дивлячись їй у вічі:

– Завтра?

Вона відповіла просто, ніби не звернула уваги на інтонацію цього запитання:

– Гаразд.

Наступного ранку, десь об одинадцятій годині, він вирушив пішки по Сикстинській вулиці до площі Барберіні й нагору сходами. Цей шлях був йому дуже знайомий. Йому здавалося, ніби його опанували колишні враження; миттєва ілюзія примусила його серце битися швидше. Водограй Берніні світився на сонці дивними відблисками, наче дельфіни, мушля і Тритон були виготовлені з якогось прозорого матеріалу, хоч це й не здавалося кришталем. Діяльність нового Рима заповнювала гуркотом весь майдан і ближні вулиці. Між екіпажами й кіньми сновигали малі квіткарки, пропонуючи фіалки.

Коли він пройшов у хвіртку й увійшов до саду, то, відчувши тремтіння в тілі, подумав: «Невже я досі її кохаю? Досі про неї мрію?» Йому здалося, що він тремтить, як і колись. Він подивився на великий, осяяний сонцем палац, і його дух полинув у той час, коли ця оселя в певні холодні й затуманені світанки набувала в його очах чарівного вигляду. То були перші часи щастя; він виходив, гарячий від поцілунків, наповнений недавньою радістю; дзвони Трінітá-деї-Монті, церкви Святого Ісидора, церкви Капуцинів грали «Ангелу» у вранішніх сутінках, безладно, ніби були набагато далі, ніж насправді; на розі вулиці червоніли вогні навколо казанів з асфальтом; табун кіз стояв під білим муром, біля будинку, в якому всі спали; хрипкі крики продавців спиртного губилися в тумані.