Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

– Обидві вже тут, приїхали в понеділок. Марія дуже засмутилася, не заставши тут маркізу д’Ателета. Я думаю, ваш візит буде для неї надзвичайно приємним. Ми оселилися на вулиці Національній. Ось адреса.

Він дав йому свою візитівку. Після чого повернувся до гри. Андреа почув, як його кличе дюк ді Беффі, що стояв у колі інших джентльменів.

– Чому ти не був уранці в Ченточелле? – запитав його дюк.

– Я мав іншу зустріч, – відповів Андреа не замислюючись, аби щось відповісти.

Дюк засміявся разом з іншими друзями.

– У палаці Барберіні?

– Можливо.

– Можливо? Людовіко бачив, як ти заходив туди.

– А ти де був? – запитав Андреа в Барбарізі.

– У моєї тітки Савіано.

– Он як!

– Не знаю, як закінчилося твоє полювання, – провадив дюк де Беффі, але ми скакали швидким чвалом сорок дві хвилини й здобули двох лисиць. У четвер біля Трьох Фонтанів.

– Ти зрозумів? Не біля чотирьох… – додав зі своєю звичайною комічною серйозністю Джино Боммінако.

Друзі засміялися, засміявся навіть сам Спереллі. Ці глузи не дратували його. Навпаки, тепер, коли для цього не було найменших підстав, він утішався тим, що друзі вірили у відновлення його зв’язку з Еленою. Він обернувся й став розмовляти з Джуліо Музелларо, який щойно підійшов. Із кількох слів, які долинули до його вух, він зрозумів, що в колі чоловіків розмовляли про лорда Гітсфілда.

– Я познайомився з ним у Лондоні шість чи сім років тому, – сказав дюк ді Беффі. – Він був лордом спальні в князя ді Галлесе, здається…

Потім дюк стишив голос. Певно, він розповідав страхітливі речі. До вуха Андреа долинула між фрагментами кількох еротичних фраз двічі чи тричі назва знаменитої газети, яка давно спеціалізувалася на лондонських скандалах: Пол Мол Ґазет. Йому захотілося почути ту розмову: його опанувала страшенна цікавість. Він знову побачив у своїй уяві руки лорда Гітсфілда – бліді, експресивні, значущі, такі викривальні й незабутні. Але Музелларо не переставав базікати. Він йому сказав:

– Ходімо звідси. Я тобі розповім.

Спустившись сходами, вони зустріли графа Альбоніко, який підіймався. Він був одягнений у жалобу у зв’язку зі смертю донни Іпполіти. Андреа зупинився й став його розпитувати про цю сумну подію. Він знав, що ця смерть сталася в Парижі, в листопаді, від Джуліо Монтелатічі, кузена донни Іпполіти.

– Вона померла від тифу?

Білявий і бляклий удівець ухопився за нагоду вилити свій смуток. Він тепер носив своє горе, як свого часу носив красу своєї дружини. Заїкання псувало його сумні слова, і здавалося, його білясті очі ось-ось лопнуть і з них поллється сироватка.

Джуліо Музелларо, побачивши, що елегія нещасного вдівця затягується, поквапив Андреа, сказавши йому:

– Поквапся, ми примусимо надто довго чекати нас.

Андреа попрощався, пообіцявши вислухати продовження драматичної історії під час наступної зустрічі. І вийшов із другом.

Слова Альбоніко відродили в ньому те дивне почуття, змішане з бурхливим жаданням і своєрідним задоволенням, яке опанувало його в Парижі на кілька днів після того, як він довідався про смерть донни Іпполіти. У ті дні образ донни Іпполіти, майже окутаний забуттям, знову виник перед ним крізь час хвороби та одужання, крізь стільки інших подій, крізь почуття кохання до донни Марії Феррес, дуже далекий, але огорнутий чимось ідеальним. Вона дала йому свою згоду; і хоч він не зміг заволодіти нею, вона подарувала йому одне з найсильніших людських сп’янінь: сп’яніння перемоги над суперником, гучної перемоги, в якій він здобув любов жаданої жінки. У ті дні бажання, яке він не зміг загасити, повернулося до нього; і під тиском уяви неможливість задовольнити його вселила йому невимовний неспокій, кілька годин справжніх тортур. Потім між жаданням і безнадією народилося ще одне почуття, майже почуття задоволення, такого собі ліричного піднесення. Йому подобалося, що його пригода так закінчилася й закінчилася назавжди. Ця жінка, якою він ніколи не володів, і щоб здобути її, він мало не був битий, ця майже незнайома йому жінка одна залишилася недоторканною на вершині його духу, в божественному ідеалі смерті. Tibi, Ippolyta, semper !

– Отже, – розповідав йому Джуліо Музелларо, – вона прийшла сьогодні, близько другої години.

Він розповідав про капітуляцію Джулії Мочетто з помітним ентузіазмом, з багатьма подробицями про рідкісну й таємничу красу незаплідненої Пандори.

– Ти маєш слушність. Це чаша зі слонової кості, блискучий щит, дзеркало любострастя…