Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

Він відчув, як із його глибин підіймаються ці забуті враження й почуття; на мить відчув, як на душу йому накотилася хвиля колишнього кохання. На мить йому здалося, що сьогоднішня Елена – це Елена колишня і що сумні події були несправжніми і його щастя триває. Уся ця оманлива радість зникла, як тільки він переступив поріг і побачив маркіза Маунта Еджкамба, який вийшов йому назустріч, усміхаючись своєю тонкою й трохи двозначною усмішкою.

І знов почалися страждання.

З’явилася Елена, подала йому руку з щирою безпосередністю, в присутності свого чоловіка, й сказала:

– Вітаю вас, Андреа! Допоможіть нам, гаразд?

Вона була дуже жвавою у своїх словах і в жестах. Здавалася зовсім юною. На ній була куртка з темно-синьої матерії, обшита каракулем по краях, на комірі й на манжетах; а шерстяний шнурок поверх каракулю утворював елегантний візерунок. Вона граційно тримала одну руку в кишені, а другою показувала на незакінчені шпалери, на меблі, на картини. Запитувала поради.

– Куди б ви поставили ці дві скриньки? Погляньте-но: Мумпс придбав їх у Лукки. А картини належать Боттічеллі. Куди б ви повісили ці гобелени?

Андреа впізнав чотири гобелени «Історії про Нарциса», які продавалися на аукціоні кардинала Імменраета. Він подивився на Елену, але не зміг ухопити її погляд. Його опанувало глухе роздратування, супроти неї, проти її чоловіка, проти цих предметів. Він хотів би піти геть; але йому хотілося застосувати свій добрий смак, щоб прислужитися подружжю Гітсфілдів; йому також хотілося ознайомитися з археологічною ерудицією Мумпса, який був палким колекціонером і хотів показати йому деякі зі своїх знахідок. Андреа впізнав в одній із вітрин шолом Поллаюоло, а в другій – чашу з гірського кришталю, яка належала Нікколо Нікколі. Присутність тут цієї чаші дивно стурбувала його. Безумні підозри заворушилися в його мозку. Отже, вона потрапила до рук лорда Гітсфілда? Після знаменитого змагання, яке не мало переможця, ніхто більше не став цікавитися реліквією, ніхто не прийшов на аукціон наступного дня; ефемерне збудження протягом певного часу тривало, потім згасло й минуло, як усе минає у світському житті; і сперечатися про кришталь було залишено іншим. Цілком природна річ; але в ту мить вона видалася Андреа незвичайною.

Він умисне зупинився перед вітриною і довго дивився на дорогоцінну чашу, де історія Анхіза й Венери сяяла, наче викарбувана в чистому діаманті.

– Нікколо Нікколі, – сказала Елена, вимовляючи це ім’я з незрівнянним акцентом, у якому молодикові вчулося трохи меланхолії.

Чоловік пройшов у сусідню кімнату, щоб відчинити шафу.

– Ви пам’ятаєте? Так? – пробурмотів Андреа обертаючись.

– Я пам’ятаю…

– Тож коли я побачу вас?

– Хтозна.

– Ви мені обіцяли.

Повернувся Маунт Еджкамб. Вони пройшли до іншої кімнати, продовжуючи свій огляд. Повсюди майстри розтягували шпалери, підіймали штори, переносили меблі. Щоразу, коли жінка запитувала в нього поради, Андреа мусив робити над собою зусилля, щоб відповісти їй, подолати нехіть, притлумити своє нетерпіння. У якусь мить, коли чоловік розмовляв з кимось, він сказав їй тихим голосом, не приховуючи свого роздратування:

– Навіщо ви мене мучите? Я сподівався застати вас саму.

В дверях капелюшок Елени зачепився за нерівно підвішену портьєру, й він з’їхав набік. Елена сміючись покликала Мумпса, щоб той розв’язав їй вузол на вуалі. Й Андреа побачив, як ненависні руки намацали вузол на потилиці жаданої жінки, доторкаючись до її чорного волосся, того самого волосся, яке колись під його поцілунками пахтіло таємничими пахощами, що їх годі було зрівняти з будь-якими відомими йому пахощами, – ніжнішими, ніж будь-які інші, п’янкішими, ніж будь-які інші.

Він визнав за найкраще попрощатися, сказавши, що його чекають на сніданок.

– Ми остаточно переселимося сюди першого лютого, у вівторок, – сказала йому Елена. – Сподіваюся, ви прийдете до нас на новосілля.

Андреа вклонився.

Він усе віддав би, аби не доторкатися до руки лорда Гітсфілда. Він пішов, переповнений злістю, ревнощами, відразою.

Того ж таки вечора, уже в сутінках, навідавшись до клубу, де не був уже давно, він побачив за картярським столом дона Мануеля Ферреса-і-Капдевіла, міністра Гватемали. Він люб’язно з ним привітався; поцікавився новинами про донну Марію, про Дельфіну.

– Вони ще в Сієні? Коли приїдуть сюди?

Міністр, пам’ятаючи про ті кілька тисяч лір, які він виграв у молодого графа в останню ніч у Скіфаної, відповів на його запитання з великою чемністю. Він знав Андреа Спереллі як чудового гравця високого стилю й бездоганної чесності.