Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

Ця морозна й чітка тиша привела його дух до реальності, повернула йому правдиве усвідомлення його стану. Він зачинив вікно й знову сів. Загадка Елени ще й досі його манила. Запитання сипалися в безладі, переслідували його. Але він знайшов у собі силу впорядкувати їх, скоординувати, розглянути одне за одним із дивовижною ясністю. І втішався цією жорстокою аналітикою, наче вендетою. Нарешті йому здалося, що він оголив її душу, проник у її таємницю. Здалося, він тепер бачить Елену набагато глибше, аніж у часи сп’яніння.

То хто ж вона є?

Вона була неврівноваженим духом у тілі, яке прагнуло насолод. Подібно до всіх істот, жадібних до втіх, вона мала в підмурку свого морального єства необмежений егоїзм. Її головною властивістю, її інтелектуальною віссю, так би мовити, була уява – романтична, виплекана читанням різних книжок, сильно залежна від лона й постійно стимульована істерією. Володіючи певною інтелігентністю, будучи вихована в розкошах князівського римського дому, в панській пишноті, насиченій мистецтвом та історією, вона була так обсипана естетичним пилком, що набула елегантного смаку, усвідомивши також, що вона дуже гарна. Вона намагалася за допомогою витончених симуляцій і майстерної міміки посилити відчуття своєї духовності, оточивши себе лукавим сяйвом ідеалу. Тож вона насичувала людську комедію надзвичайно небезпечними елементами, спричиняла більше безладу та руїни, ніж якби вона сповідувала публічну професію безсоромності.

Під палкою фантазією уяви кожна її примха набувала патетичного вигляду. Вона була жінкою блискавичних пристрастей, несподіваних пожеж. Вона накривала ефірним полум’ям еротичні потреби своєї плоті й уміла перетворити на високе почуття ниций апетит…

Ось так, із такою люттю Андреа судив жінку, яку колись обожнював. Він здійснював свій безжальний аналіз, не зупиняючись перед жодним спогадом, який міг би уселити йому приємніші почуття. У глибині кожного вчинку, кожного виразу кохання Елени він знаходив штучність, досвідченість, спритність, дивовижне вміння знаходити тему для фантазій, для того, щоб зіграти свою драматичну роль, щоб створити незвичайно виразну сцену. Він не оминув жодного епізоду, які йому запам’яталися: ні першої зустрічі за обідом у домі д’Ателета, ні аукціону кардинала Імменраета, ні балу в амбасаді Франції, ні несподіваної капітуляції в червоній кімнаті палацу Барберіні, ні прощання на Номентанській дорозі під призахідним сонцем березня. Те магічне вино, яке колись його п’янило, тепер здавалося йому бридкою сумішшю.

Проте деякі події залишали його спантеличеним, так ніби проникаючи в душу жінки, він проникав і у власну душу і знаходив власну фальш у фальші, яка належала їй; то проступала спорідненість їхніх натур. І помалу-потроху його зневага перетворювалася на іронічну поблажливість, бо він починав її розуміти. Він розумів усе те, що знаходив у собі самому.

І тоді з холодною ясністю він визначив свої наміри.

Усі подробиці розмови, що відбулася між ними в день святого Сильвестра, понад тиждень тому, усі вони повернулися в його пам’ять. І він із великою втіхою відновив ту сцену, з певною цинічною внутрішньою усмішкою, тепер уже без обурення, без будь-якого хвилювання, кпинячись з Елени, сміючись із себе самого. «Чому вона прийшла? Вона прийшла тому, що ця несподівана зустріч із колишнім коханцем у відомому їй місці, через два роки, видалася їй дивною, спокусила її дух, жадібний до рідкісних потрясінь, спокусила її фантазію і її цікавість. Вона хотіла подивитися, до яких нових ситуацій і до яких нових переплетень подій може привести її ця незвичайна гра. Можливо, її приваблювала новизна платонічного кохання з тим чоловіком, який колись був об’єктом її чуттєвої пристрасті. Як і завжди, вона внесла певний вогонь пристрасті в уявлення про таке почуття; і можна також припустити, що вона вірила у свою щирість і що з цієї уявної щирості видобула акценти глибокої ніжності, а також відчуття болю та сльози. З нею відбувалося добре відоме їй явище. Вона повірила в правдивість і серйозність душевного поруху, який насправді був вигаданим і швидкоплинним; можна сказати, вона пережила сентиментальну галюцинацію, як інші переживають галюцинацію фізичну. Вона втратила уявлення про свою брехню; і не знала більше, де вона перебуває – у правді чи в брехні, в лицемірстві чи в щирості.

Власне кажучи, він тепер думав про той моральний феномен, який повторювався в ньому постійно. Отож було б несправедливо з його боку звинувачувати її. Але, природно, це відкриття забирало в нього надії на іншу насолоду, яка не була б плотською. Недовіра тепер перешкоджала йому відчути будь-яку насолоду від забуття й розслабленості, від будь-якого сп’яніння духу. Обманювати жінку, впевнену в собі й вірну, грітися біля жаркого полум’я, розпаленого фальшивою іскрою, запанувати над душею хитрощами й прикиданням, заволодіти нею й примусити її бриніти, наче інструмент, володіти, не дозволяючи володіти собою, – може бути великою насолодою. Але обманювати, знаючи, що обманюють і тебе, – це дурні й марні зусилля, це нудна й даремна гра.