Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

Проте того дня, розмовляючи з тією жінкою, він був щирий, як ніколи; він висловив свою думку правдиво й безпосередньо. Чому ж за одним подихом усе розвіялося, все зникло? Чому він не зумів розпалити той вогонь у своєму серці? Чому не зміг зберегти ту пам’ять і ту віру? Отже, його законом була переміна; його дух був непостійний і плинний; усе в ньому безперервно змінювалося й спотворювалося; йому геть бракувало моральної сили; його моральне єство складалося з суперечностей; єдність, простота й спонтанність утікали від нього; у штовханині подій голос обов’язку більше не долітав до нього; голос інстинктів заглушував у ньому голос волі; совість, як небесне тіло без власного світла, знову й знову вислизала від нього. Так відбувалося завжди; так і відбуватиметься завжди. Тож навіщо боротися із самим собою? Яка з цього користь?

Але саме така боротьба була необхідністю його життя; саме ця тривога була істотною умовою його існування; саме це страждання було тим прокляттям, від якого він не зможе визволитися ніколи.

Будь-яка спроба проаналізувати самого себе перетворювалася на ще більшу непевність, на неясність. Позаяк він був цілком позбавлений синтетичної сили, його аналіз перетворювався на жорстоку руйнівну гру. І після години роздумів про самого себе він почувався спантеличеним, розгубленим, опанованим безнадією й розпачем.

Коли вранці 30 грудня на вулиці Кондотті він несподівано зустрівся з Еленою Муті, його опанувало невиразне збудження, він мав таке відчуття, ніби зустрівся з чудом, так ніби поява цієї жінки в цю трагічну мить його життя була певним знаком долі, й вона була йому послана як останній порятунок або остання катастрофа в його безнадійній кораблетрощі. Найпершим порухом його душі було возз’єднатися з нею, повернути її собі, знову завоювати її, заволодіти нею уповні, як колись, відновити давню пристрасть з усім її сп’янінням і всіма насолодами. Його найпершими почуттями були торжество й надія. Потім їм на зміну прийшли байдужість, сумнів і ревнощі; майже відразу його опанувала певність, що ніяке чудо не зможе воскресити найменшу дрібку згаслого щастя, відродити бодай іскру сп’яніння, бодай тінь від зниклої ілюзії.

Але вона прийшла, вона прийшла! Вона прийшла в той дім, де кожна річ зберігала про неї спогад і казала їй: «Я більше не твоя, але знову можу стати твоєю». Вона вигукнула йому: «Ти страждав би, якби тобі довелося ділити моє тіло з іншими?» Хіба даремно вона наважилася прокричати ці слова йому в цьому домі, в оточенні всіх цих речей?

Жорстокий, нестерпний біль, ніби утворений з тисячі уколів, – і кожен наступний ще гостріший, – тримав його протягом певного часу у стані цілковитого розпачу. Пристрасть обпалювала його тисячею вогнів, створюючи палахкий плотський потяг до цієї жінки, яка більше йому не належала, розбуджуючи в його пам’яті всі найменші подробиці колишніх насолод, образи всіх пестощів, всієї її поведінки під час солодких утіх, усієї безумної мішанини почуттів, які ніколи ані насичували, ані гасили їхні жадання, що безперервно відроджувалися. І завжди в кожному з його уявлень була присутня дивна утрудненість ототожнити Елену колишню з Еленою сьогоднішньою. Тоді як спогади про володіння нею обпалювали його й мучили, переконаність у тому володінні втікала від нього: сьогоднішня Елена здавалася йому геть новою, якої він ніколи не обіймав, ніколи нею не втішався. Жадання володіти нею спричиняло такі спазми, що йому здавалося, він помирає. Його забрудненість здавалася йому справжньою отрутою.

Нечистота, яку колись крилате полум’я бажання накривало священним серпанком й оточувало майже божественною таємничістю, тепер виникала без прикрас, без таємничого полум’я, як зовсім плотська хіть, як нице любострастя. І він відчував, що ці його палкі почуття – не Кохання і що він не мав уже нічого спільного з коханням. Це не було Кохання. Вона вигукнула: «Ти б погодився ділити моє тіло з іншими?» Так, він тепер погодився б!

Він узяв би її без огиди, такою, якою вона б до нього прийшла, заражену поцілунками та обіймами іншого; він наклав би свої пестощі на пестощі іншого; закрив би своїми поцілунками поцілунки іншого.

Отже, нічого, геть нічого в ньому не залишилося незабрудненого. Навіть спогади про велику пристрасть були зіпсовані, осквернені, принижені в ньому. Останній проблиск надії згас. Нарешті він упав на дно, аби ніколи звідти не піднятися.

Але його опанувала жахлива манія скинути з п’єдесталу ідола, який досі стояв перед ним – високий і загадковий. З клінічною жорстокістю він почав роздягати його, затьмарювати, принижувати. Руйнівний аналіз, який він уже застосував до самого себе, тепер послужив йому проти Елени. На всі запитання сумніву, від яких він колись хотів ухилитися, він тепер шукав відповідей. Він тепер намагався зрозуміти, звідки виникали підозри, які раніше з’являлися і розвіювалися, не залишаючи сліду, він тепер знаходив їм виправдання, здобував підтвердження. Йому здавалося, він знаходить полегкість у цій неприємній діяльності розвінчування; але вона тільки побільшувала його страждання, розбурхувала його горе, загострювала його ганьбу.