Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

– Це ще дрібниці, – сказала вона, прикриваючи наготу своєї худої, як у привида, руки. – Chica pero guara . – Я маленька, але сильна, правда ж, Музелларо?

І закурила десяту сигарету.

Пахощі тютюну були такими запашними, що всім захотілося курити. Портсигар Сильви став переходити з рук до рук. Марія Фортуна голосно прочитала на срібному емальованому портсигарі:

– Quia nominor Bébé . [201]

Тоді всім захотілося мати якийсь девіз, написаний на хусточці, на альбомі, на сорочці. Мати такий напис здалося їм дуже аристократичним і елегантним.

– Хто підбере мені девіз? – вигукнула колишня коханка Карло де Сози. – Я хочу, щоб він був латиною.

– Я, – відповів Андреа Спереллі. – Ось він: Semper parata . [202]

– Ні.

– Diu saepe fortiter . [203]

– Що це означає?

– А навіщо тобі це знати? Досить, щоб твій девіз був латиною. Ось тобі ще один, пречудовий: Non timeo dona ferentes . [204]

– Він не дуже мені до вподоби. Я вже десь його чула.

– Тоді візьми цей: Rarae nates cum gurgite vasto . [205]

– Він надто поширений. Я часто читаю його в хроніках газет…

Людовіко, Джуліо, Руджеро зареготали. Дим від сигарет плавав над головами, утворюючи прозорі голубі німби. Іноді від театрального оркестру долинала в гарячому повітрі хвиля звуків – то Малявка підспівувала. Клара ґрін мовчки згрібала на свою тарілку пелюстки хризантем, бо біле легке вино вливало в її жили сумну млість. Для тих, хто її знав, така вакханська сентиментальність не була новиною; і дюк ді ґриміті розважався тим, що заохочував її прояви. Вона не відповідала, згортаючи на тарілку свої хризантеми і стискаючи губи, схоже, для того, щоб стримати плач. Позаяк Андреа Спереллі майже не звертав на неї уваги й віддавався безумним веселощам у своїх учинках і словах, дивуючи навіть своїх товаришів по розвагах, вона сказала благальним голосом у хорі інших голосів:

– Love me tonight, Andrew! – Кохай мене сьогодні вночі, Андреа!

І потім майже через однакові проміжки часу, відриваючи від тарілки з хризантемами погляд своїх синіх очей, вона промовляла з млявим благанням:

– Кохай мене сьогодні вночі, Андреа!

– О, який стогін! – промовила Марія Фортуна. – Що він означає? Ти зле себе почуваєш?

Малявка Сильва курила, перехиляла келих за келихом старий коньяк і говорила страхітливі речі зі штучною веселістю. Але вряди-годи вона переживала хвилини втоми, прострації, надзвичайно дивні, і здавалося, що коли якийсь вираз зникав з її обличчя, тоді її нахабна й безсоромна постать раптом змінювалася, стаючи маленькою, сумною, нещасною, хворою, замисленою, постарілою бридкою і сухотною старістю мавпи, яка, насмішивши людей, забивається в куток клітки, щоб там відкашлятись. Але такі хвилини траплялися з нею рідко. Вона струшувала їх із себе, щоб випити ще один келих або сказати ще одну безсоромну річ.

А Клара ґрін знай повторювала:

– Кохай мене сьогодні вночі, Андреа!

Ось так одним стрибком Андреа Спереллі знову поринув у насолоду.

Протягом двох тижнів він присвячував свою увагу Джулії Арічі й Кларі ґрін. Потім поїхав до Парижа й до Лондона в товаристві Музелларо. До Рима повернувся в середині грудня, коли зимове життя було в повному розпалі, й незабаром його затягло у велике світське коло.

Але він ще ніколи не був у такому неспокійному, такому непевному, розгубленому стані духу. Ніколи він не переживав такого надокучливого невдоволення, такого тривожного самопочуття; ніколи не почував до самого себе таких нападів гніву й такої огиди. Іноді в години перевтоми й самоти він відчував, як із найпотаємніших глибин його єства підіймається гіркота, наче напад несподіваної нудоти; і він смакував її, перебуваючи в якомусь заціпенінні й не маючи сил відкинути її геть, пив із тупою покірністю, наче хворий, який утратив усяку надію одужати й налаштований терпіти свій біль, замкнутися у своєму стражданні, поринути у своє смертельне горе. Йому здавалося, що давня проказа знову розповсюджується в його душі, а його серце порожніє, щоб більше ніколи не наповниться, як дірявий бурдюк. Відчуття цієї порожнечі, упевненості в безповоротності того, що з ним відбувалося, іноді вкидало його в розпачливий гнів, який переходив у безумну зневагу до самого себе, до своїх бажань, до своїх останніх надій, до своїх останніх мрій. Він дійшов до жахливого стану, переслідуваний невблаганним життям, невідворотною пристрастю життя; він досяг найвищого моменту спасіння або погибелі, вирішального моменту, коли великі серця повертають собі всю свою силу, а серця маленькі скочуються на самісіньке дно своєї підлоти. Він дозволив подіям пригнітити себе; не мав мужності врятуватися зусиллям волі; перебуваючи під владою горя, він боявся скотитися до ще тяжчого; потерпаючи від огиди, боявся відкинути те, що вселяло йому відразу; відчуваючи в собі живий і нещадний інстинкт розриву з речами, які найбільше його приваблювали, він боявся віддалитися від цих речей. Він дозволяв себе калічити; повністю й назавжди відмовився від своєї волі, своєї енергії, від своєї внутрішньої гідності; назавжди пожертвував тим, що в нього лишалося від віри й ідеального погляду на життя; він кинувся в життя, немов у велику авантюру, без мети, кинувся на пошуки насолод, сприятливих нагод, щасливих хвилин, довіряючи долі, випадковим подіям і випадковим причинам. Але поки він вірив, що цей різновид цинічного фаталізму покладе край його стражданню й допоможе йому здобути якщо не спокій, то принаймні притупленість почуття, відчуття болю ставало все гострішим, причин страждати ставало все більше, потреби й почуття огиди примножувалися без кінця. Він відчував тепер глибоку істину у словах, які одного дня сказав Марії Феррес у хвилину довіри й сентиментального смутку: «Деякі люди почувають себе ще нещаснішими; але я не знаю, чи є на світі чоловік, менш щасливий, аніж я». Він відчував тепер, наскільки були істинними ці слова, сказані в досить приємну для нього хвилину, коли душу йому осявала ілюзія другої юності, передчуття нового життя.