Він прибув до Ферентіно, запізнившись на кілька хвилин. Попросив пробачення. Елена була вже там, зі своїм чоловіком.
Сніданок подали до веселої зали, прикрашеної гобеленами фабрики Барберіні, де були зображені «бамбоччате» у стилі Пітера Лара. [206]Між цими чудовими й гротескними картинами сімнадцятого сторіччя почав виблискувати й потріскувати вогонь вишуканого злослів’я. Усі три дами були веселі й охочі побазікати. Барбарелла Віті сміялася своїм гучним грубуватим сміхом, відкидаючи трохи назад голову, схожу на голову гарного хлопця, а її чорні очі часто зустрічалися і змішували свій погляд із поглядом зелених очей княгині. Елена сипала дотепами з незвичайною жвавістю і здавалася Андреа такою далекою, такою чужою, такою недбалою, що він майже засумнівався: «Може, вчорашній поцілунок мені приснився?» Людовіко Барбарізі й князь Ферентіно підтримували базікання дам. Маркіз ді Маунт Еджкамб взяв на себе обов’язок дратувати свого молодого друга, розпитуючи в нього новини про найближчі аукціони й говорячи з ним про рідкісне видання роману Апулея «Метаморфозеон», який він купив кілька днів тому за тисячу п’ятсот двадцять лір: Рим, 1429 рік, ін-фоліо. Вряди-годи він уривав мову, щоб простежити за жестами Барбарелли, і дивився в її очі поглядом маніяка, а його бридкі руки тремтіли дивним тремтінням.
Роздратування, знудженість, нетерплячість в Андреа досягли такої межі, що він уже не міг їх приховати.
– Уджента, у вас поганий настрій? – запитала його Ферентіно.
– Трохи. Захворів Мічінг Маллечо.
І тоді Барбарізі став набридати йому тисячею запитань про хворобу коня. А потім Маунт Еджкамб продовжив розмову про свій «Метаморфозеон». А Ферентіно сказала сміючись:
– Ти знаєш, Людовіко, учора на концерті ми бачили, як Уджента фліртував із незнайомкою.
– Справді, – підтвердила Елена.
– Незнайомкою? – вигукнув Людовіко.
– Атож. Але, можливо, ти зможеш щось пояснити для нас. Це дружина нового міністра Гватемали.
– А, розумію.
– Отже?
– Поки що я знайомий лише з міністром. Я бачив, як він щоночі грає у клубі в карти.
– Скажіть нам, Уджента, її вже відрекомендували королеві?
– Не знаю, княгине, – відповів Андреа з легким нетерпінням у голосі.
Це базікання дратувало його неймовірно, веселість Елени завдавала йому нестерпних мук, а присутність її чоловіка була йому бридка, як ніколи. Але більше, ніж до цих людей, він почував гнів до самого себе. У глибині його роздратування ворушилося почуття жалю, що він так легко відмовився сьогодні від свого щастя. Його серце, розчароване й обурене жорстокою поведінкою Елени, думало про іншу з почуттям гострого каяття; і він бачив її замисленою, на безлюдній алеї, прекрасною й шляхетною, як ніколи. Княгиня підвелася, за нею підвелися всі, щоб перейти до сусіднього салону. Барбарелла побігла відкривати фортепіано, накрите великим чохлом із червоного оксамиту, прошитого тьмяним золотом, і стала наспівувати «Тарантелу» Жоржа Бізе, присвячену Кристині Нільсон. Елена й Ева нахилилися над нею, щоб гортати ноти. Людовіко стояв позад них і курив сигарету. Князь кудись зник.
Але лорд Гітсфілд не відчепився від Андреа. Він підвів його до віконної ніші й став розповідати про якісь філіжанки міського аматорського виготовлення, куплені ним на аукціоні кавалера Давіла; і цей різкий голос із занудною запитальною інтонацією та жестами, які показували розмір філіжанок, і цей погляд – то мертвий, то різкий і проникливий під величезним опуклим лобом, і всі ці ненависні риси вселяли Андреа таку гостру огиду, що він конвульсивно скреготів зубами, як пацієнт під ножем хірурга.
Тепер у нього було лише одне бажання: піти геть. Він думав про те, щоб податися на Пінчо, сподівався знайти там донну Марію, повести її на віллу Медічі. Було десь близько другої години. Він бачив у вікно карниз протилежного дому, осяяний сонцем, яке дивилося з голубого неба. Оглянувшись, побачив біля фортепіано групу дам у яскраво-червоному світлі променів, які на них падали. До променів домішувався легкий дим від сигарет; а базікання й сміх змішувалися з акордами, що їх пальці Барбарелли навмання набирали на клавіатурі. Людовіко щось тихо говорив на вухо своїй кузині; а кузина, либонь, переказувала це подругам, бо там знову вибухнув сміх, чистий і дзвінкий, схожий на дзенькіт намиста, яке впало на срібну тацю. Барбарелла тихо стала награвати «Алеґрето» Бізе.
– Тра-ля-ля… Метелик полетів… Тра-ля-ля…
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу