Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

Вона запитала:

– Де ви були вчора ввечері?

– Я пішов із концерту через кілька хвилин після вас. Повернувся додому, залишався там, бо мені здавалося, ваш дух перебував зі мною. Багато думав. Ви не відчували моїх думок?

– Ні, не відчувала. Мій вечір був дуже похмурим, сама не знаю, чому. Я почувалася такою самотньою!

З’явилася графиня ді Луколі у двоколісному візку, запряженому чалим конем. Прийшли пішки Джулія Мочетто в супроводі Джуліо Музелларо. Прийшла донна Ізотта Челлезі.

Андреа розкланювався з новоприбулими. Донна Марія запитувала в нього імена синьйор: ім’я Мочетто не було для неї новим. Вона пригадала той день, коли його промовила Франческа перед архангелом Михаїлом із Перуджино, коли Андреа перегортав малюнки у своїй кімнаті в Скіфаної; і вона провела поглядом його колишню коханку. Її опанувала тривога. Усе те, що пов’язувало Андреа з його колишнім життям, відкидало на неї тінь. Їй би хотілося, щоб того життя, їй невідомого, ніколи не існувало; хотілося повністю стерти його з пам’яті коханого, котрий колись поринув у нього з такою жадібністю, а потім виринув на поверхню з такою втомою, з такими втратами, з таким болем… «Я хотів би жити лише у вас і для вас, без завтра, без учора, без будь якого іншого зв’язку, без будь-якого іншого віддання переваги, поза світом…» Такими були його слова. О, мрії!

А тим часом Андреа опанувала інша тривога. Наближалася година учти, на яку його запросила княгиня Ферентіно.

– Куди ви маєте намір піти? – запитав він.

– Я й Дельфіна випили чай із сандвічами в Наззарі, маючи намір погрітися на сонці. Ми підіймемося на Пінчо й, мабуть, відвідаємо віллу Медічі. Якщо хочете скласти нам компанію…

У душі він болісно вагався. Пінчо, вілла Медічі в світлий полудень, із нею! Але він не міг відмовитися від запрошення; і йому було також цікаво зустріти Елену після вчорашньої вечірньої сцени, бо хоч він і заходив до Анджельєрі, вона туди не прийшла. Він сказав із розпачливим виглядом:

– Як не пощастило! Я маю бути на одному сніданку через чверть години. Я прийняв це запрошення на минулому тижні. Але якби я знав, то міг би відмовитися від будь-яких зобов’язань. От не пощастило, так не пощастило!

– Ідіть собі. Не втрачайте часу. Вас чекатимуть…

Він подивився на годинник.

– Я ще можу трохи супроводжувати вас.

– Мамо, – попросила Дельфіна, – ходімо нагору сходами. Учора я підіймалася ними разом із міс Дороті! Якби ти бачила нас!

Оскільки вони були поблизу Бабуїно, то обернулися, щоб перетнути майдан. Якийсь хлопчисько вперто йшов за ними, пропонуючи продати велику гілку мигдалю, яку Андреа купив і подарував Дельфіні. З готелів виходили біляві синьйори з червоними книжечками Бедекера в руках; дорогу їм перетинали важкі повозки, запряжені двома кіньми, з металевим відблиском старовинної збруї; продавці квітів совали під ніс чужоземкам повні кошики, намагаючись перекричати один одного.

– Обіцяйте мені, – сказав Андреа донні Марії, поставивши ногу на першу сходинку, – обіцяйте, що не увійдете у віллу Медічі без мене. Прошу вас, не заходьте туди сьогодні.

Вона, здавалося, була заклопотана якоюсь сумною думкою. Сказала йому:

– Обіцяю.

– Дякую.

Сходи тріумфально підіймалися перед ними, від нагрітого каміння линуло м’яке тепло; і камінь мав колір старого срібла, схожий на камінь фонтанів у Скіфаної. Дельфіна побігла вперед, розмахуючи квітучою гілкою, і кілька пелюсток відірвалися на вітрі, який вона утворювала своїм бігом, і літали, наче метелики.

Гострий жаль пронизав серце молодика. Він уявив собі всі приємності сентиментальної прогулянки по стежках вілли Медічі під безмовним самшитом о цій першій годині полудня.

– Куди ви йдете? – запитала його донна Марія після короткої мовчанки.

– До старої княгині Альбероні, – відповів Андреа. – Католицький стіл.

Він знову набрехав, бо інстинкт застеріг його, що ім’я Ферентіно може пробудити в донни Марії підозри.

– Тоді до побачення, – сказала вона, подаючи йому руку.

– Я проведу вас до площі. Моя карета чекає мене там. Погляньте: це мій дім.

І він показав їй палац Дзуккаро, свій затишний притулок, осяяний сонцем, що справляв враження дивної оранжереї, яку час зробив непрозорою й коричневою.

– Тепер, коли ви з ним познайомилися, може, прийдете до мене коли-небудь… хоч в уяві?

– В уяві я перебуватиму тут завжди.

– Раніше суботи я зможу побачитися з вами?

– Навряд.

Попрощалися, й вона з Дельфіною звернула в алею між деревами. Він сів у свою карету й поїхав на Грегоріанську вулицю.