Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

Вона більше не відповіла. Їхню розмову урвали. Через якийсь час, виконуючи чиєсь прохання, вона сіла за фортепіано. Зняла рукавички й поклала їх на пюпітр. Її оголені пальці були дуже білими, довгими й не мали перснів. Лише на лівому підмізинному блищав великий опал.

Вона зіграла дві сонати-фантазії Бетховена. Одна з них, присвячена Джульєтті ґвіччарді, [207]виражала зречення, безнадію, розповідала про пробудження з дуже тривалого сну. Друга від перших тактів анданте, у ніжному ритмі піано, говорила про відпочинок після бурі; потім, пройшовши крізь тривогу другої частини, розширювалася в адажіо до осяйної погідності й закінчувалася жвавим алеґро, де підносилася мужність і лунав майже жар.

Андреа відчував, що, перебуваючи в оточенні уважної публіки, вона грала лише для нього. Раз у раз він підіймав погляд від її пальців і дивився на довгі рукавички, які звисали з пюпітра, зберігаючи відбиток тих пальців, невимовну грацію в тому отворі на зап’ястку, де раніше виглядав лише клаптик жіночої шкіри.

Донна Марія підвелася під схвальні вигуки. Вона не взяла рукавички й відійшла геть. Тоді Андреа опанувала спокуса вкрасти їх. «Можливо, вона залишила їх для мене?» Але ж йому була потрібна лише одна. Як дотепно висловився один з аматорів музики: і рукавички – це зовсім не те, що одна.

Підійшовши знову до фортепіано за наполяганням графині Старніни, донна Марія зняла рукавички з пюпітра й поклала їх на край клавіатури, в затінку кутка. Після чого зіграла «ґавот» Жана-Філіпа Рамо, «ґавот жовтих дам», незабутній старовинний танець Нудьги й Кохання. «Біляві дами, вже не молоді…»

Андреа пильно дивився на неї з легким тремтінням. Коли вона підвелася, то взяла лише одну рукавичку. Другу вона залишила в затінку на клавіатурі – для нього.

Через три дні, коли Рим завалило снігом, Андреа знайшов у себе вдома таку цидулку: «Вівторок, друга година пополудні. Сьогодні ввечері від одинадцятої до дванадцятої години ночі чекайте на мене в кареті, перед палацом Барберіні, біля хвіртки. Якщо до півночі мене не буде, можете поїхати геть. Незнайомка». Цидулка була романтичною й таємничою. Правду кажучи, маркіза Маунт Еджкамб надто зловживала каретою у своїх любовних походеньках. Можливо, вона пригадала 25 березня 1885 року? Можливо, хотіла поновити свою пригоду на тому самому місці, де її урвала? Але навіщо називатися незнайомкою? Андреа усміхнувся.

Він щойно повернувся з візиту до донни Марії, досить солодкого візиту. Його дух схилявся більше до сієнки, ніж до будь-якої іншої жінки. Йому досі лунали у вухах туманні й ніжні слова, які вона говорила, дивлячись разом із ним крізь шибки, як падає сніг, схожий на пелюстки квітів персика або квітів яблуні на вулиці вілли Альдобрандіні, уже обманутих передчуттям нового сезону. Але перш ніж піти на обід, він дав дуже чіткі розпорядження Стефену.

Об одинадцятій він був уже перед палацом. Тривога й нетерпіння пожирали його. Химерність випадку, видовище сніжної ночі, таємниця й непевність розпалювали його уяву, підносили над дійсністю.

У цю пам’ятну лютневу ніч над Римом сяяв, наче в казці, повний місяць, сяяв із досі небаченою яскравістю. Повітря здавалося ніби напоєним туманним молоком; здавалося, всі речі існують як у сновидіннях, здавалося, доторкнутись до них не можна, наче вони перебували десь не на землі, здавалося, їх видно дуже здалеку завдяки химерному світінню їхніх форм. Сніг накрив усі прути залізних загорож, виконував роботу з гаптування, легше й граційніше, ніж вишивка філігранню, що її колоси, накриті білим, підтримували, як дуби підтримують павутину, зіткану павуками. Морозний сад розквітав, як нерухома сельва розквітає величезними лілеями, що втратили свою форму; це був сад, оповитий місячними чарами, мертвий сад Селени. [208]Німий, урочистий і безмовний дім Барберіні заповнював навколишній простір: усі його рельєфи збільшувалися, білі-білісінькі, відкидаючи небесно-голубі тіні, прозорі, наче світло; й усі ці білі обриси й усі ці тіні накладали на архітектуру будинку фантастичні форми в стилі Аріосто.

Нахилившись і споглядаючи, спостерігач відчував під чарами того дива, як оживають у ньому чудесні фантазії кохання й ліричні вершини почуттів виблискують під місяцем, як заледенілі списи ґратчастої огорожі. Але він не знав, якій жінці він віддав би перевагу в цьому фантастичному сценарії: чи одягненій у пурпур Елені Гітсфілд, чи одягненій у соболине хутро. А що його душі приємно було поринути в непевність вибору, то в стані тривожного очікування дивно злилися й змішалися два образи: один Елени – реальний й один Маріїн – уявний.