Array Колектив авторів - Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.

– Заснете, побачите, що заснете, – запевнила мене.

– А Ван? Що з ним?

– Ван… він теж виздоровіє, він вже навіть піднявся, казав, що хоче їсти. Бачите, що все гаразд? А тепер приляжте ось тут! Добре, вигідно. Ось так! Замкніть очі та забудьтеся!.. Тепер вже всьому кінець! Все буде нове, гарне!..

Ледве я доторкнулася ліжка, ледве закрила втомлені повіки, як мене охопила якась дивна слабість, майже нове омління! Усе завертілося кругом мене, злетіло стрімголов долів, зупинилося на півдорозі та знову затанцювало. Я цілковито втратила почуття простору, часу, звуку…

Проспала майже цілих два дні глибоким, безтямним сном, після якого мені дійсно почали вертатися сили, надія, бажання життя.

Малий Ван теж виздоровів ще швидше, ніж я.

Незабаром повернувся з місячної відпустки наш старий лікар. З невимовною радістю та здивуванням він прийняв новину, що мій муж, замість замовити труну, виписав для мене човен з рухомими сідлами для нового спорту та розваги.

На розповідь мого мужа він тільки поважно похитав головою та доброзичливо докинув:

– Я сам часто жалію, що не китаєць, що не бонза та що не годен осягнути їхні дивні, але часто правдиві способи, як уникати катастроф. Найдивніше, та найбільше дратуюче те, що вони зазвичай дають раду власне у тих випадках, де ми безрадні, безсилі!.. Як зрозуміти, як пояснити, сам не знаю. Для нас, видно, замкнений, ще замкнений їх шостий відділ відчування, якась для нас незнана, ще незбагнена сфера. Я все-таки сподіваюся, що за кількадесят чи кілька соток літ ми теж збагнемо ці їхні «злі сили», будемо аналізувати їх, розкладати у плящинах та кислотах на ясно означений складень або ще будемо ловити їх на апарати, як якийсь неґатив, шкідливий промінь! Амінь! – закінчив він жартівливо, та очевидно вдоволений з мого вигляду та загального стану здоров’я, розпрощався з нами та вийшов легким кроком людини, якій впав з рамен тяжкий тягар.

1911 р. на Вінниччині – 1968 р., м. Каракас, Венесуела.

Народився в родині Миколи Стаховського (1879–1948), громадсько-політичного діяча і лікаря. По закінченні університету в Празі працював лікарем у Чехословаччині, а з 1947 р. – у Венесуелі. Член Наукового Товариства ім. Шевченка і засновник української громади у Каракасі. Публікував праці на медичні теми та оповідання і статті з подорожей у часописі «Овид» (Буенос-Айрес).

Оповідання друкувалося в журналі «Овид» (№ 4, 1963).

Я проводив Різдво з родиною у мого приятеля професора елєктроніки Каракаського Університету. Він запросив нас до своєї розкішної кінти (вілли) в Макуто на березі Карибського моря.

Після чудової вечері запрошене ним товариство, переважно університетські колеги, сиділи на терасі, звідки крізь гай кокосових пальм виднілося море, залляте сріблом повні. Величезна, імпортована з Канади ялинка стояла в куті, і різнобарвне світло її елєктричних свічечок переломлювалось у скляних кулях, що ними була прикрашена. По вулицях уже ходили групи молоді та співали традиційні венесуельські «аґінальдос», себто колядували. В кожній групі був один парубок, що ніс велику звізду, зліплену з барвного паперу й освітлену зсередини свічкою, иньші супроводили спів грою на гітарі. Сухо тріскотіли мараки і рипів низьким, ніби застудженим басом специфічний венесуельський інструмент фуруко. Трохи вже таки підпилі голоси співали:

Тверезіші співали поважніші, але теж на диво веселі пісні:

Але всі вони, і ті жартівливо настроєні, і поважніші, погоджувались в одному, що всі, кому вони співали, мусять їм за це подарувати якесь аґінальдо. Бо тут аґінальдо – це і коляда, і той дарунок, що його обов’язково треба на Різдво дати всім добре знайомим і мало знайомим.

Ми слухали цих старовинних співів, що дзвеніли на тлі оркестри цикад. Цикади сиділи на стовбурах величезних мангових дерев і настирливо безперервно повторювали все одну й ту саму мелодію. До цеї оркестри глухим супроводом доносився з далечини ритмічний плескіт морських хвиль, що розбивались об прибережні скелі.