Array Колектив авторів - Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.

Він чи не він, однак мене почали дратувати ці манекени та усі з ними зв’язані історії. Нетерплячим рухом я відштовхнула її назад під стіну, стараючись надати їй попереднього вигляду, але вона знову впала мені на руки головою вниз, мов зів’яла квітина, яка вже не має сили триматися на стеблі. Врешті мені вдалося умостити її у куті, підперши палицею. Ще більше схвильована та до решти вичерпана, ледве тримаючись на ногах, я вернулася до себе нагору, обіцяючи собі вже більше ніколи не сходити на діл тими сходами!

Сьомого дня по похороні Шен-Та-Ко до мене несподівано зайшла Ріта.

– Вибачайте, що не попередила вас візитівкою, але це я зробила навмисне.

– Це нічого, панно Ріто. Це навіть гарно з вашого боку, що зайшли відвідати, – силувалась я на ввічливість.

– О, я добре знала, що якби післала вам карту, то ви були б… надто ослаблені, щоби прийняти мене…

– Чи ви сумніваєтеся у поважності моєї хвороби?

– Навпаки! Це власне причина, яка подекуди виправдує цей мій нахабний жест…

– Це гарний намір з вашого боку прийти підбадьорювати хвору!..

– Не підбадьорювати, бо це тепер вже запізно, але ще раз попробувати переконати вас… Якщо ще час…

– О, мабуть, вже дійсно запізно переконувати, – кинула я втомлено. – Мені здається, що ця хвороба забила у мені навіть усі мої власні переконання!..

– Це мене зовсім не дивує, хоч ви самі винні, що так безпомічно, безнадійно догоряєте!.. Але я переконана, щиро переконана, що ще може бути рада!..

– Яка рада?… Відіслати мене до Европи?… Чи, може, існує якийсь китайський лік? – запитала я навмисне.

У цю хвилину до кімнати увійшов мій муж, дивно блідий. Він без слова сів побіч та чекав, мовби на якийсь присуд або на якесь чудо. По кількох хвилинах мовчанки нараз простяг мені якийсь завиток.

– Що це?

– Тибетська реліквія, – відповів, силкуючись на безжурний тон голосу. – В мене якраз гість із Тибету. Це його дарунок для нас. Правда, який чудовий зразок різьби на сріблі?

– Дуже майстерна річ!

– Я думаю, що коли б ти почувала себе значно краще, то непогано було б, якби ти привітала та подякувала цьому тибетському гостеві.

– Рітиному бонзі? Правда?

– Так, – відповіла Ріта. – Це дуже цікава людина. Я навіть певна, що ви будете раді його візитою.

Замість відповіді я ледве помітно усміхнулася, бо тепер я була певна їх змови. Мій муж та Ріта поводилися зі мною, як з малою хворою дитиною. Дитиною, яка – вони це відчували – перестала мати свої примхи, свою власну волю! Я врешті відповіла:

– Добре, я прийму його. Чом би й ні! Навіть охоче!.. Мені здається, що навіть ваші бонзи вже перестали бути для мене «небезпечні».

По цій моїй відповіді я майже почула два притаєні зітхання полегші, наче б вони обоє асистували у переломі моєї хвороби, після якого людина вертається до здоров’я… Мій муж, довше не чекаючи, зник за дверима та вернувся зі старим тибетським бонзою. Він з порога тричі вклонився з дивною повагою та стриманістю і скромно чи, може, недовірливо присів на самому крайчику стільця.

Ріта переклала мені його слова.

– З Тибету далека дорога до Юнан-Фу, хоча людські клопоти усюди однакові.

– А чи радощі для всіх однакові? – запитала я чомусь.

– Не для всіх. Малі вдоволяються маленьким, великі вимагають більше, покривджені живуть вічним сподіванням…

– А чи терпіння дійсно для всіх однакове?…

– Окрім Нірвани, до якої мало хто досягає, воно однакове, може, з тією різницею тільки, що бідні духом краще витривалі на нього, більше загартовані, менше бунтуються проти лиха…

Мене полонили його проникливі очі. Глибокі, мудрі, якісь далекі… Він, здавалося, говорив, існував тут тільки для мене. Я навіть мала враження, що у цю мить між нами не існувало жадних границь, ні перепон рас, ні віку. Я відчувала його цілковиту байдужість до мене. Його, видно, в мені цікавив тільки якийсь дослід, він на мені, можливо, хотів перевірити якийсь новий експеримент. Це, очевидно, був не якийсь шарлатан-бонза, а знахар душ, мудрець, філософ…

– Я хотів би допомогти вашій недузі, пані, бо ви щойно у розквіті сил. Ви ще не дали свого потомства вашому дорогому мужу. А я дуже вдячний йому за дуже старі й цінні книжки, які він нам роздобув та післав, – докинув, обертаючись у бік мого мужа, щоби тим дати йому зрозуміти, що він більше нічого не вимагає за свою інтервенцію. Зрештою, його реліквія, була, напевно, досить цінною відплатою за скромний дарунок мого мужа. – Потомство, пані, це найбільше, найкраще завдання жінки!..