Array Колектив авторів - Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.

Лагідний оксамит закриває тіло, мов навмисне для того, щоб ярчіше блиснув у вічі сніжно-білий лебединий вигиб шиї. Великі круглі серги меркнуть своїм золотом перед дивним кольором ланит; нема дорогоцінного каміння, лише два діяманти впали униз із розкішних очей, дві перлини повисли там – і перлинам тим ціни немає… Ще не рвуть ридання тіла, ще не тремтить воно усе, мов бурею зігнуте, але зараз, зараз розіллється море пекучого болю, зараз зірветься з чарівних вуст безумний протест…

І піт холодний виступив у нього на чолі… Він прокинувся. Било й стукало у скроні, руки тремтіли, а душа боліла так, як ніколи ще…

Морем безмежним журби підіймалось чуття десь з глибин, рвуча скорбота розривала серце.

Дивився широко розкритими очима в повні темряви кутки кімнати, ловив вухом найменший звук – і знову засинав важким, мов камінь, сном, уривчасто дихаючи.

…пишний баль. Мов високо-високо десь пливе вверху чийсь стан… Та фіґура оточена людьми, але люди ніби маліють коло неї – і вона одна, самотна, пливе у височині, сіючи світ сонця, блищучи навколо правдою краси. Біле, ткане ельфами й феями лісів убрання, розкішна гірлянда квіток через плече, антично зачісане волосся, а в руках мірт, зірваний закоханим янголом в небесних садах… Кожний крок дише царственим достоїнством і сіє дивні пахощі навкруги… І це вона… вона…

І мов з підземних царств яких, мов з глибокого повного болотяних сморідних парів багна якого… піднялось доверху зло… втілення зла… Дише воно убійним диханням, сипле палючими іскрами заздрощів. Озброєне воно в мідну сталеву кольчугу сліпих тенденцій, а в правій руці держить тонкий, як жало зміїне, кортик, в усю довжину якого отруйними кислотами випалені слова й речення благонравних матрон, жриць таємного культу розпусти… На кінці кортика блищить брудна якась, смердюча крапелина…То – осуд загальний, то короткозоре нахабство, то лайка п’яного, що зайшов до тихої оселі щасливих людей…

І повільно, але безповоротно, як смерть, зростає воно, підіймаючись усе вище й вище… За ним у першу голову батькова строгість з ферулою короткозорої глупоти в руці; там далі сонм родичів, кревних і близьких, і дальніх з чорними вишкіреними зубами, з кістлявими пальцями, простягнутими вперед. Ще далі – всілякі знайомі, ті, що знали, бачили, і вони теж хитають головами, плюють собі під ноги, а в той же час хижо і розпусно дивляться уверх, скосивши очі… А далі ще за ними – безконечний хвіст усіх «перших стрічних», хто гордо голову дере догори, хто аж підстрибує з висунутим язиком, хто удає спокійного – і ні одного, ні одного з них без задньої мислі!..

…Тихо підіймається рука з-під чорного плаща… наче рухається нетерпляча крапелина на кінці зміїного знаряддя… Все вище, вище кінець той… А вона в своїй гордій неприступності, в своїй царственій величності і не помічає навіть того…

Нараз… мов хижий звір єхидний стрибнув, мов блискавка блиснула – впала смердюча крапелина на дивну щоку богині…

Ах!..

І на тому місці – опалена чорна пляма… Брудними патьоками розбризкалась вона по божественному рум’янцю, пропалюючи слід за собою… Зачувся похоронний дзвін, радісне скигління огидливих голосів. Чорне знамено розвилось над головою і, тріпаючи полотнищами в задимленому повітрі, мов нахабно сміялось: ха… ха… ха…

і знову прокинувся, знову судорожно стис руками подушку… «Забуття, забуття!»… просив глузд, а щось вище веліло думати, думати, думати…

Рано на другий день Лоріо вийшов з дому. Він простував до тої пекарні.

Двірники мели вулиці, лаялись; молочниці йшли з молоком; сонні нічні візники тихо плентались на своїх шкапах, і курява стояла на вулицях. Маґазин був ще замкнений.

Довго ходив Лоріо поблизу, обійшов той квартал довкола кілька разів – маґазин не відчинявся. Нарешті вийшов з пекарні сонний прикажчик, відкинув віконниці, порозчиняв двері. Лоріо наблизився до вікна – там нічого не було…

Знову блукання по вулицях, знову чекання. Лоріо думав, що ще рано, що портрет виставлять нарешті; підходив до вікна через кожні десять, п’ятнадцять хвилин – але там, як і раніше, нічого не було… Лоріо увійшов до маґазину.

– Будьте ласкаві, скажіть: де дівся той портрет, що був у вас виставлений учора? – спитав він.

– А право не знаю! Вчора вранці художник попрохав дозволу виставити; я дозволив звичайно. Ну, вчора ж увечері він і взяв його, а де дів, того вже я не знаю.