Array Колектив авторів - Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.

А яка вона була розумна! Голос, стан, хода… Ні, це така була краса надзвичайна, що не можливо було дивитися байдуже на неї. Коли я побачила її вперше на вечері – я остовпіла, я просто остовпіла! Як зараз стоїть перед очима її чарівна фігура в червоному вбранні, з високим стюартівським коміром…

Як приїхала вона раз до Е…ву, то один фотограф трохи не на колінах молив її, щоб вона дозволила сфотографувати себе Юдіф’ю. О, яка то дивна Юдіф була!..

Вона все хотіла на сцену. Так що ж… Батько – нізащо, нізащо… Не хотів і слухати навіть. І вони, вони, родичі її, винні, що вона зробилась такою… Кажуть, що вона ганьбила батькове ім’я, що вона… А, та не хочу, не хочу я про це нічого говорити. Я певна, що більша половина всього, що про неї говорять, це – заздрощі, зміїні почування підлих душ!

Ну, що ж! Тепер її немає вже між нами… Вона вмирала, а їй було тільки вісімнадцять років… тільки… І як я вірно передчувала! Мені завжди здавалось, що вона рано скінчить життя, що її або уб’ють або вона сама наложить на себе руки… Так і сталось… вона отруїлась… Людська підлота звела її зі світу! Ще ті живуть і довго житимуть, хто словом і ділом приточився до її загибелі, а її немає вже… Пам’ять її потоптано, ім’я звучить тільки на устах нікчемних і підлих людей…

Їй кланялися сотні, їй завидували тисячі, а єдиним, однісіньким свідком її смерти була чужа людина – артист; у нього на руках вона з повної життям красою дитини стала холодним трупом… Кажуть, що після її смерти, коли їй розпустили розкішне безконечне волосся, коли прикрили її білим ґазом, вона була до того прекрасною, до того чарівною, що неможливо було очей відірвати!..

Я вірити не хотіла, коли вперше почула про її смерть. Як? Іда вмерла?… Казкою мені здавалося те, казкою, як і всі ті, що про неї ходили… Але наші написали до її рідних – і відповідь була, що то правда… Батько її, кажуть, збожеволів. А хто ж більше й винен тут, як не той же самий батько? Він суворістю хотів побороти невпинну натуру, він не знав розумного виховання, бо не йому слід було бути батьком Іди. Він був варваром диким лісовим, котрому доручили глядіти дивної статуї, зітканої із першого кохання, з мрій поетових та чудових пісень солов’я. І він розбив ту статую, бо він варвар, дикун, що звик іти на ведмедя…

Батько її не пускав нікуди із свого брудного містечка, хотів залізом прикувати ніжну троянду, коли вона, розкішна квітка, рвалася на чисте й блискуче повітря. А мати балувала її, потай дозволяла те, що явно забороняв батько. Довкола… хто був довкола? Жінки не любили її, заздрили з самих пелюшок, не терпіли її поміж собою з самого дитинства, з перших кроків життя вона опинилася серед мужчин, серед їх лестивого тиміяму. [86]Вони говорили їй компліменти, їх нечисте дихання заражало атмосферу вже тоді, коли Іда була ще дитиною, коли тільки зверхня сила удержує від гріхів проти природи, а кожний з тих мужчин, мов обов’язок гнусний який, щиро виповняв діло розпусти… Підлі люди! Вони зганьбили ангельську істоту, вони брудотою наповнили безмятежний і дорогоцінний сосуд, а потім, коли забачили плід паскудних трудів своїх – тоді вони сміялися з неї ж, тоді вони з огидою плювали їй в лице!..

Я ніколи, ніколи не забуду одного вечора! Це був якийсь баль. Я сиділа біля столу, продавала квитки чи що. Біля мене було багато молодіжі, студентів; сміялись весело, балакали. Але ось, як королева, в білому убранні під руку з моїм cousin’om увійшла вона…

– А, Катрусю! Ти тут? А ти мені потрібна на декілька слів, – звернулась вона до мене.

– З охотою. Зараз я скінчу.

– Ну, то я присяду біля тебе, – і увільнившись від руки свого кавалера, вона рушила до мене…

Тоді з купи студентів, що стояли довкола столу, вихвачується один…

– Pardon! Тут місця заняті…

…Мов громом мене прибило… Така образа!.. Це ж привселюдний ляпас. А мій cousin… як погано!.. Його дамі кинули в лице таку образу, а він… тільки взяв її під руку, і вони вийшли з залі… Та коли він знав усе про неї, то він не повинен був приходити туди! Коли ж прийшов, то повинен був і боронити свою даму, хто б вона не була.

А дами наші, дами! Скільки жовчі розлилось у них за безщасні вісімнадцять років життя Іди! Та й як же? Варт їй було з’явитися де-небудь на балю, на вечері, як майже всі забували про існування своїх дам і все йшло за нею, все їй поклонялось. І дами тоді писали листи… За котильоном [87]… Якої брудоти тільки не діставала вона в пахучих записочках! «Чи не забули ви одягтися вдома?» «Який маляр вас розмалював?» «На ваші убрання, мабуть, небагато йде матерії» і т. д. і т. д. без кінця… Скільки злости, скільки погані й заздрощів!.. Ну, нехай це тоді, коли вона… вже не була тією чистою Ідою, якою я знала її. А раніше? За що тоді вони ненавиділи її?…