Array Колектив авторів - Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.

– Тату, я давно не бачилася з Олесею, – ласкаво цілуючи батькову руку, промовила Дарина.

– А завтра ми привеземо її додому!

– На них можна полишити дитину, – вступилася й пані.

– То хай буде по-вашому, нехай лишається; але щоб завтра надвечір була вже дома. Ну, дочко, бувай здорова!

– Спасибі, тату! – Дарина знову поцілувала руку батькові й матері і, обійнявшись з Олесею, весело побігла до хати. – Слухай, серденько, Іван Богуш сьогодні приїхав, який гарний та веселий, та гострий. Ще гарніший зробився і… – не докінчивши, перебиваючи саму себе, шепоче Олеся Дарині: – Поспішав, каже, щоб тебе побачити, – і ллються безкінечні уривчасті фрази, вигуки: «Боже мій, лишечко моє, щастя моє!» – і все більше запалюються червоні Олесині щічки.

А в отця Андрія вже все готове для прийняття дорогих гостей: на широкому подвір’ї білими довгими смугами розстелено полотнища, на яких стоять миски з борщем, кашею, холодцем, варениками, ковбасами… а посередині двору пишаються два барила з медом і горілкою. У світлиці чекають найпочесніших гостей. Тут все прибрано по-празниковому: підлогу посипано піском, біля ікон білі, гаптовані рушники, цілі вінки квітів, жевріють лампадки; довгий стіл поверх дорогоцінного килима накритий тонким білим обрусом і заставлений вишуканими чарками, кубками, полумисками.

Попадя оглянула все хорошенько: непогано, гості вдовольняться, маємо чим почастувати!

– В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! – пролунало за дверима.

– Амінь, – відповіла вона.

На порозі появився отець Андрій з гостями. Почалися традиційні церемонії, предковічні звичаї, давні і непорушні. Нарешті отець Андрій, підтримуючи рукою широкий рукав ряси, врочисто благословив трапезу, і гості посідали за стіл. Нібито щось підштовхнуло Дарину; вона підвела очі: просто перед нею сидить той самий козак і знову пильно дивиться на неї… Дивне й незрозуміле почуття охопило Дарину: і вона не може одірвати від нього очей. Ох, і гарне ж у нього обличчя, не те щоб і дуже вродливе, а побачиш хоч раз – ніколи не забудеш. На високе чоло красиво лягають хвилясті темні пасма волосся, чорні брови трішки насуплені, шовкові вуса… вуста посміхаються трохи сумно… та головне, – очі, світлі, сталеві, здається, ллється з них світло, і такі вони чудовні, ніби промовляють щось, тільки Дарина ще не може їх зрозуміти… і страшно, і любо!

– Ну, пане Романе, поїздив ти по світах немало, повідай нам, що робиться в далеких краях заморських, – запросив до бесіди священик.

Козак перевів погляд на нього. Розмова зайшла про далекі країни. Дивні речі розповідав пан Роман і як цікаво! Слухає Дарина і їй-право, широкі обрії розкриваються перед нею: бачить вона розкішні королівські двори; прозирає в дрімучих лісах старовинні монастирі, похмурі келії ченців… і страшно їй і чудовно!

– А як же з вірою? – перебив батюшка. – Чи в благочестії пробувають чужоземці?

– Ах, отче, отче! До Карпат ще наша віра, а далі – католицька. Там уже ксьондзи та єзуїти володіють світом: в ім’я Христове ріжуть, палять, меч і вогонь пройшов через весь край!

– Заступи, спаси й помилуй! – батюшка перехрестився; на всіх обличчях з’явилося напруження; попадя зблідла.

– Ех, рушити б нам та провчити цих католиків! – докинув старий, поважний козак.

– Та і в нас під боком вони водяться! – зауважив інший.

– Правда, панове: король без грошей, магнати свавілля чинять, люди вбогі скаржаться… не тим вже духом Польща диха! – вигукнув Роман.

– Ой, буде колись їм похмілля! – озвалися голоси.

– Бог люби єсть, братове, – сказав батюшка.

– Так, так, отче, саме люби єсть, – проказало за ним кілька сивих чуприн.

Розмова зайшла про далекі країни; Роман розповідав про неприступні гордовиті замки, про величні собори, про різні хитрі машини…

– Ото ми все слухаємо й дивуємося, а у пана Романа порожня чарка! Гей, пане, налий собі отого угорського, не згірш за королівське буде! Та кланяйся ж, матушко! – повернувся до дружини отець Андрій.

– Дякую, вже пив, досить.

– Е, не можна, пане: хто чарки лічить, той добра не зичить.

– За здоров’я ясної панночки! – тихо вимовив пан Роман через стіл до Дарини.

Вона низько опустила голову, а він знову ласкаво зазирнув їй в очі.

Слухає Дарина, не наслухається…

– Ех, панове! – вигукнув хтось і вдарив кулаком по столу. – В гостях добре, а вдома краще!

– Панове, за волю, за наш край! – отець Андрій високо підняв важкий кубок.

– Віват, віват! – пролунало навкруги.