Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

…

Є люди, які склали присягу Єдиній і Неподільній Республіці, Директорії в особі п’яти чоловік, Консульству в особі трьох, Імперії, втіленій в одній людині, Людовіку XVIII під час першої Реставрації, наполеонівському Додатковому акту, Людовіку XVIII та Карлу X під час другої Реставрації, і при цьому ще знаходять, щó скласти Луї-Філіпу: я не такий багатий.

Є люди, які в липні кидалися словами на Гревській площі, немов ті римські пастухи, що грають у чіт і лишку серед руїн: люди ці обзивають дурнями і недоумками всіх, хто не зводить політику до особистої користі: я – дурень і недоумок.

Є люди боязливі, вони охоче не стали б присягати, але їм здавалося, що, не пробелькотівши присягу, вони позбудуться життя разом зі своїми дідами, онуками і взагалі всіма власниками: я ще не зазнав недуги, на яку страждають вони; я почекаю, а якщо лихо спіткає й мене, вживу своїх заходів.

Є імперські вельможі, пов’язані зі своїми пенсіями нерозривними узами; в їхніх очах пенсія священна, чия б рука її не відлічувала; вона безстрокова, подібно до священства чи шлюбу; жоден обранець пенсії не може знести розлуки з нею: раніше пенсії виплачувала скарбниця, та сама скарбниця виплачує їх і тепер; щодо мене, то я звик розлучатися з Фортуною; я надто старий і покидаю її, щоб вона не кинула мене першою.

Є знатні служителі трону й вівтаря, які не зрадили ордонансів, – зовсім ні! – проте їх обурив брак завзяття під час втілення цих ордонансів у життя; розгнівані невдачами деспотичної влади, вони заходилися ублажати іншого повелителя: я не здатний розділити ні їхнє обурення, ні їхні турботи.

Є тверезо мислячі люди, які зрадили просто ради того, щоб зрадити, які, обстоюючи право, поступаються силі; вони оплакують бідолаху Карла X, якого самі розбестили своїми порадами, а потім занапастили своєю присягою; проте якщо коли-небудь він чи його нащадки повернуть собі корону, ці ж люди метатимуть грім і блискавки, відстоюючи законну монархію: що до мене, то я вірний старій монархії до смерті і йду за її похоронною процесією, немов собака бідняка.

Нарешті, є вірнопіддані кавалери, що роздобули індульгенцію на зраду; що до мене, то я такої не маю в своєму розпорядженні.

Я служив можливій Реставрації, Реставрації, невід’ємній від різних свобод. Реставрація зненавиділа мене; вона впала: я повинен розділити її долю. Невже я присвячу ті кілька років, що мені залишилося жити на світі, служінню новій владі й уподібнюся до шлейфів дамських суконь, на які наступає кожен, кому не ліньки? Ставши на чолі молоді, я мав би підозрілий вигляд; плентатися у неї у хвості мені не личить. Я знаю, що як і раніше здатний на багато звершень; краще, ніж будь-коли, я розумію свою добу; ясніше, ніж будь-хто, я розпізнаю майбутнє; але доля моя вирішена: політик зобов’язаний іти з життя вчасно.

‹Вихід з друку 20 квітня 1831 року книги «Історичні дослідження»›

Рішення моє, ухвалене під час липневої катастрофи, залишається незмінним. Я зайнятий пошуками коштів для від’їзду за кордон: знайти їх нелегко, бо я людина небагата. Видавець, що купив мої твори, недавно збанкрутував, а через мої борги ніхто не хоче дати мені позичку.

Хай там як, я вирушаю до Женеви на гроші, виручені від продажу останньої моєї брошури («Про Реставрацію і виборну монархію»). Я залишаю довіреність на продаж будинку, де для годиться пишу зараз ці рядки. Якщо хтось спокуситься моїм ліжком, я зможу на виручені гроші купити інше в чужій землі. Через усі ці хвилювання і метушню мені доведеться поки відкласти роботу над «Записками», перерваними на півслові [91]. Я обмежуся тим, що буду, як і раніше, описувати події свіжим слідом; я скористаюся листами, які мені випаде послати з дороги або з міст, куди закине мене доля, і моїм щоденником.

‹ Листи до пані Рекам’є з Ліона та Женеви. Відвідини маєтку Вольтера Ферне›

О гроші, які я так дуже зневажав і які ніколи не навчуся любити! Я змушений визнати, що й у вас є свої достоїнства: ви – джерело свободи, що дозволяє вирішити тисячу проблем, які без вас годі вирішити. Чи є на світі така річ – за винятком слави, – яку не можна було б купити за гроші? Завдяки грошам кожна людина стає прекрасною, юною, спокусливою; пошана і почесті, достоїнства і чесноти – вона здобуває все. Ви скажете, що гроші дають лише видимість усіх цих скарбів: неважливо, адже я можу вірити цій брехні, немов істині! Обдуріть мене як слід, і я все пробачу вам: хіба все життя – не брехня? Той, у кого немає грошей, залежить геть від усіх. Дві істоти, чужі одна одній, могли б розійтися врізнобіч; на жаль! через брак кількох пістолів їм доводиться жити пліч-о-пліч, дуючись, сварячись, дратуючись, умираючи від нудьги, учиняючи скандали, зі скреготом зубовним приносячи одне одному в жертву свої смаки, схильності і звички: убогість штовхає кожного з них в обійми іншого, і, приречені на цю жалюгідну близькість, вони, замість того щоб цілуватися, кусаються, і зовсім не так, як Флора кусала Помпея. Немає грошей – немає і можливості тікати; людина не може вирушити на пошуки щастя під чужими небесами і, смиряючи горду душу, тягне злиденне життя в кайданах. Щасливці євреї, торговці розп’яттям, що правлять сьогодні християнським світом, вирішують, бути війні чи миру, торгують старими капелюхами і купують на виручені гроші свинину, ви потворні й брудні, але вас люблять королі і красуні! ах! якби ви захотіли помінятись місцями зі мною! якби принаймні я міг зламати ваші скрині й забрати все, що ви вкрали у дворянських синів, я був би найщасливішим зі смертних!