Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Хай буде воля Божа, щоб промисловість, що обіцяє нам нове благоденство, не обманула наших сподівань, щоб вона показала себе такою ж плідною і зробила б такі ж важливі послуги освіті, що й моральність, на якій стояло старе суспільство! Час покаже, чи не є вона всього лише млявим породженням тих кволих умів, що не здатні вирватися за межі матеріального світу.

Хоча місія моя вичерпала себе з кінцем законної монархії, я всіма силами душі бажаю тріумфу Франції, хоч якому б уряду підкорялась вона, йдучи за своїми легковажними примхами. Що до мене, мені більше нічого не потрібно; я хотів би лише одного: не набагато довше пережити будівлю, що впала на моїх очах. Роки, проте, подібні до Альп: досить подолати один перевал, як попереду виростає нове гірське пасмо. На жаль! найвищі, найостанніші гори безлюдні, безплідні і вкриті сивиною.

‹Шатобріан порівнює своє становище після 7 серпня 1830 року зі становищем П’єра де Л’Етуаля після загибелі Генріха IV›

Розлучаючись із кар’єрою солдата і мандрівця, я відчував сум; нині я, каторжанин, що покинув світські й придворні галери, віддаюся веселощам. Вірний моїм переконанням і клятвам, я не зрадив ні свободу, ні короля; я не нажив ні багатств, ні почестей; я йду таким самим жебраком, як прийшов. Радіючи прощанню з ненависною мені політикою, я з легким серцем іду на спочинок.

Будь же благословенна, душе моя, рідна, безцінна незалежносте! Прийди, поверни мені мої «Записки», моє друге «я», якому ти служиш повірницею, кумиром і музою. Дозвілля надихає оповіді: зазнавши корабельної аварії, я розповідатиму її історію прибережним рибалкам. Віддавшись споконвічним потягам моєї натури, я знову обертаюся на вільного подорожанина; я кінчаю мій шлях так само, як його почав. Коло моїх днів, замикаючись, приводить мене в початкову точку. Дорогою, яку колись долав безтурботний рекрут, нині шкандибає вельми досвідчений ветеран: абшит у ківері, нашивки часу на рукаві, ранець, повний літ, за спиною. Хто знає? Можливо, крок за кроком я наближуся до мрій моєї юності? Я покличу на допомогу безліч марень, щоб вони захистили мене від орди істин, кількість яких похилі літа множать, як руїни – злих драконів. У моїй владі зв’язати протилежні краї мого існування, перемішати віддалені епохи, злити воєдино омани різних століть, бо вигнаний монарх, якого я зустрів, тільки що покинувши рідну домівку, знову йде у вигнання тепер, коли я прямую до свого останнього притулку.

‹Суд над міністрами Карла X, чиїми зусиллями були ухвалені ордонанси; меса на спомин про герцога Беррійського, влаштована роялістами в церкві Сен-Жермен-л’Осерруа; у відповідь розлючений натовп громить архієпископство›

Роялісти, люди найдостойніші, але часом нерозумні, нерідко сварливі, які ніколи не замислюються про можливі наслідки своїх вчинків і переконані, що для відновлення законної монархії досить пов’язати краватку певного кольору або встромити в петлицю умовлену квітку, стали причиною найсумніших сцен. Було цілком очевидно, що революційна партія скористається богослужінням на спомин про герцога Беррійського і зчинить галас; проте легітимісти були недостатньо сильні, щоб протистояти натиску республіканців, а уряд недостатньо міцно стояв на ногах, щоб підтримати порядок; тому церкву було розорено. Аптекар, що вірив у прогрес і Вольтера, відважно розправився із дзвіницею 1300 року і хрестом, який інші варвари одного разу, наприкінці IX сторіччя, вже скинули додолу.

Наслідком цих героїчних діянь освіченого фармацевта стало розграбування єпископського палацу, осквернення святинь, і процесії, котрі повторюють ті, які йшли колись вулицями Ліона: бракувало лише ката і жертв, зате предосить було полішинелів, масок та інших приваб карнавалу. Кортеж блазнів-святотатців рухався по одному берегу Сени, а по іншому, вдаючи, ніби поспішає на допомогу, простувала національна гвардія. Річка відокремлювала порядок від анархії. Запевняють, ніби одна обдарована людина поцікавилася поглянути на цю картину і, побачивши, як пливуть Сеною ризи і книги, сказала: «Яка прикрість, що туди не шпурнули й архієпископа!» Віщі слова, бо як насправді мало бути потішно втопити в річці архієпископа; ніщо так сильно не наближає до свободи й освіти! Ми, стародавні свідки стародавніх подій, вважали за свій обов’язок повідомити вас, що нинішні події – всього лише бліді й жалюгідні наслідування. Інстинкт ще пориває вас до революції, але вам уже бракує сил; ви здатні переступити закон лише в уяві; ви хотіли б сотворити зло, але в серці вашому мало відваги, а в руках – мало сили; ви ще побачите вбивства, але не будете братися за них самі. Якщо ви хочете Липневій революції величі, постарайтеся, щоб пан Каде де Гассікур не залишався її реальним героєм, а Має – героєм ідеальним.