Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Додам лише ще одне: я вже говорив і не втомлюся повторювати, що вслід за французькою монархією загинуть усі монархії світу; самої цієї думки досить, щоб усвідомити, яка дивовижна і велична могутність нашого старовинного королівського роду.

Справді, досить зникнути монархові, як разом з ним зникає і монархічна ідея; ви раптом опиняєтеся в оточенні ідей суто демократичних. Мій юний король забере із собою королівську владу. Кінець гідний.

Коли я розмірковував про можливі плоди революції 1830 року і виводив ці рядки, мені важко було дати раду інстинкту, голос якого суперечив голосу розуму. Я пояснював пробудження цього інстинкту своєю незадоволеністю смутою 1830 року; я не довіряв самому собі і, заходячи надто далеко в своїй безсторонності, перебільшував, можливо, майбутні наслідки трьох днів. Що ж, з часу повалення Карла X минуло десять років: чи твердо стоїть на ногах липнева влада? Тепер початок грудня 1840 року; як низько впала Франція! Якби приниження уряду, що складається з французів, могло дати мені втіху, я почував би деяку гордість, перечитуючи у «Веронському конгресі» моє листування з паном Каннінґом, – листування, зрозуміло, вельми відмінне від того, з яким недавно познайомили палату депутатів. У чому корінь зла? в обраному монарху? в неумілості його міністрів? у самій нації, чий дух і геній, здається, виснажилися? Думки наші прогресивні, але чи відповідають їм наші звичаї? Немає нічого дивного в тому, що народ з чотирнадцятивіковою історією, який у кінці свого довгого шляху явив світові цілий феєрверк чудес, вибився із сил. Якщо ви здолаєте ці «Записки» до кінця, ви побачите, що, віддаючи належне всьому прекрасному в нашій історії, я вважаю, що врешті-решт старому суспільству недовго жити.

(Примітка. Париж, 3 грудня 1840 року)

Тут кінчається розповідь про мою політичну кар’єру. Розповідь ця мала також завершити і мої «Записки», бо мені залишалося лише зробити підсумки мого шляху. Три попередні періоди мого життя позначені трьома катастрофами: коли я був мандрівцем і солдатом, загинув Людовік XVI; коли добігала кінця моя діяльність на ниві літератури, світову арену покинув Бонапарт; політичній моїй кар’єрі поклало край падіння Карла X.

У словесності я відтворив перехідну епоху – наслідок революції; у політиці – виклав основи представницького правління; мої дипломатичні донесення не поступаються, я гадаю, моїм літературним творам. Можливо, нічого не варті ні ті, ні інші, але безперечно, що ціна їм цілком однакова.

Завдяки моїм промовам у палаті перів і газетним статтям я здобув у Франції такий вплив, що спочатку допоміг панові де Віллелю стати міністром, а потім, коли ми з ним розійшлися в поглядах, своїми виступами в лавах опозиції змусив його просити відставки. Докази ви знайдете на тих сторінках, що вже прочитали.

Вершина моєї політичної діяльності – війна в Іспанії. Вона зіграла в моїй політичній кар’єрі таку ж роль, яку «Геній християнства» – в кар’єрі літературній. Доля воліла доручити мені цей подвиг, який, бувши здійснений в епоху Реставрації, міг упорядкувати рух суспільства вперед. Доля відлучила мене від мріянь і навернула до справ. Вона змусила мене грати проти князя Меттерніха і пана Каннінґа – двох найславніших міністрів того часу; я обіграв їх. Усі мислячі люди, які стояли тоді біля керма влади, погоджувалися, що в моїй особі бачать справжнього державного мужа [90]. Бонапарт передбачав це раніше них, не дивлячись на мої книги. Отже, я можу не хвалячись стверджувати, що як політик вартував не менше, ніж як літератор; утім, я не надаю ніякого значення славі ділової людини – саме тому я й дозволив собі заговорити про неї.

Якби після іспанських подій недалекоглядні люди не виключили мене з гри, доля Франції склалася б інакше; вона відновила б свої колишні кордони й повернула рівновагу Європі; Реставрація, укривши себе славою, не припинила б так скоро свого існування, і моя дипломатична діяльність також увійшла б у нашу історію. Праці мої на двох нивах різняться лише результатом. У літературі я зробив усе, що повинен був зробити, і пройшов свій шлях до кінця, бо це залежало лише від мене. У політиці ж діяльність моя урвалася саме в розпалі, бо тут я залежав від інших.

Проте, не буду заперечувати, політична моя програма була доречна лише в епоху Реставрації. Коли переконання, суспільства і характери зазнають змін, те, що вчора було добре, сьогодні занепадає і втрачає силу. Візьмімо Іспанію: оскільки скасування салічного закону розірвало ті узи, що зв’язували раніше королівські роди, тепер вже немає потреби охороняти недоторканність піренейських кордонів; треба змиритися з тим, що одного разу Австрія та Англія запропонують нам бій на іспанській землі; треба бачити речі такими, якими вони стали сьогодні, треба попрощатися – не без жалю – із жорсткою, але розумною тактикою, яка, втім, далеко не одразу дала б свої плоди. Я переконаний, що служив законній монархії так, як потрібно. Я розпізнавав майбутнє так само ясно, як розпізнаю його зараз, але я хотів прийти до нього менш небезпечним шляхом, щоб законна монархія, необхідна нам для засвоєння основ конституційного правління, не спіткнулася від зайвої поквапливості. Тепер плани мої стали нездійсненні: Росія відвернеться від нас. Якби я нині вирушив на іспанський півострів, де панує тепер інший дух, я міркував би про все інакше: я займався б тільки союзом народів, хоч якими б підозрілими, заздрісними, упередженими, невірними, мінливими вони були, і не звертав би уваги на королів. Я сказав би французам: «Ви покинули второвану дорогу і рушили гірською стежкою, що звивається над безоднею; що ж! пізнайте чудеса і небезпеки, які вона вам готує. Нові звичаї, справи, відкриття – усе це чекає вас; дерзайте, і якщо треба – із зброєю в руках. Де відшукати нове? На Сході? То поспішімо на Схід. Де потрібні наша відвага і наш розум? Попростуймо туди. Очольмо велике пробудження роду людського; не дозвольмо іншим народам обігнати нас; хай у цьому хрестовому поході французи йдуть попереду всіх, як у давні роки, коли вони першими досягли гробу Господнього». Так, якби мені дано було сьогодні вершити долю моєї батьківщини, я допоміг би своїм співвітчизникам йти тим небезпечним шляхом, який вони обрали: стримувати їх тепер означало б засудити Францію до безславної смерті. Я не обмежився б тільки промовами: підкріплюючи слово ділом, я готував би солдатів і гроші; подібно до Ноя, я споряджав би кораблі в передбаченні потопу, а якби мене запитали, чому я так роблю, я відповів би: «Тому, що така воля Франції». Мої депеші попередили б уряди європейських держав, що без нашого зволення на земній кулі не впаде й волосина і що під час переділу світу левова частка володінь відійде до нас. Ми перестали б принижено просити у сусідів права на існування; Франція дихала б вільно, і жодна рука не наважилася б доторкнутися до її грудей, щоб дізнатися, з якою частотою б’ється її серце; якщо вже ми взялися шукати нові світила, я рушив би назустріч їх сяйву, не чекаючи, поки займеться наша звичайна зоря.