Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Я веду бій на території супротивника; я не став розбивати табір у минулому, під старим прапором тих, кого вже немає на світі, прапором, овіяним славою, але мляво повислим уздовж древка, бо нікому вдихнути в нього життя. Коли б я навіть потривожив прах усіх тридцяти п’яти Капетів, ніхто не став би мене слухати. Нині ніхто вже не поклоняється імені; монархія перестала бути релігією: тепер це форма правління, поки вигідніша, ніж будь-яка інша, тому що вона найкраще примиряє порядок зі свободою.

Нікчемна Кассандра, досить я вже докучав королю і вітчизні застереженнями, яких ніхто не слухав; нині мені залишається лише сісти серед уламків багато разів передбаченої мною аварії корабля. Я визнаю за всевладним нещастям будь-які права, окрім права звільнити мене від даної мною присяги. Крім того, мені треба дотримуватися цілості мого існування: після всього, що я зробив, сказав і написав на підтримку Бурбонів, я був би мерзенним нікчемою, якби відрікся від них тепер, коли вони втретє, і востаннє, вирушають у вигнання.

Хай бояться за себе ті великодушні роялісти, хто жодного разу не пожертвували трону ні статками, ні посадою, ті поборники престолу і вівтаря, хто колись називав мене ренегатом, відступником і революціонером. Благочестиві писаки, ренегат кидає вам виклик! Промовте разом з ним хоч два слова, хоч єдине слівце на захист нещасного монарха, який обсипав вас благодіяннями і якого ви знищили! Натхненники державних переворотів, провісники конституційної влади, де ви? Ви ховаєтеся в тому багні, звідки хоробро піднімали голову, коли треба було обмовити справжніх слуг короля; ваше нинішнє мовчання варте ваших минулих промов. Нічого дивного, що тепер, коли, наслухавшись розповідей про майбутні подвиги цих сміливців, простолюд вилами вигнав з Франції нащадків Генріха IV, новоявлені герої трусяться від страху, прикрившись триколірною кокардою. Благородні кольори, в які вони виряджаються, врятують їм життя, але не приховають їх боягузтва.

До того ж, кажучи щиро, як і личить говорити з цієї трибуни, я зовсім не вважаю, що здійснюю подвиг. У наш час за переконання вже не доводиться платити життям; інакше промова моя була б устократ різкішою. Найнадійніший щит – груди людини, яка не боїться битися з ворогом відкрито. Ні, панове, нам нічого боятися ні народу, чий розум дорівнює відвазі, ані великодушної молоді – предмета мого захоплення й нескінченного співчуття, – молоді, якій я бажаю, як і всій моїй країні, зберегти честь, славу і свободу.

Я найменше прагну посіяти у Франції насіння розбрату і тому постарався зберегти неупередженість. Якби я був переконаний, що, дозволивши сироті животіти в щасливій невідомості, ми даруємо спокій тридцяти трьом мільйонам чоловік, я визнав би злочином відмовити добі в тому, що їй необхідне: але я в цьому не переконаний. Якби в мене було право розпоряджатися короною, я охоче підніс би її панові герцогові Орлеанському. Але я не бачу порожнього трону; порожня лише гробниця в Сен-Дені.

Хоч би що чекало в майбутньому пана намісника, я ніколи не стану його ворогом, якщо він принесе щастя моїй вітчизні. Я бажаю лише зберегти свободу переконань і закінчити життя в будь-якому місці, де зможу мати незалежність і спокій.

Я подаю свій голос проти проекту декларації».

Починаючи говорити, я був майже спокійний, але поступово мене охопило хвилювання; дійшовши до слів: «Нікчемна Кассандра, досить я вже докучав королю і вітчизні застереженнями, яких ніхто не слухав», я відчув, що голос мій тремтить, і змушений був прикласти хусточку до очей, щоб стримати сльози розчулення і гіркоти. На словах: «Благочестиві писаки, ренегат кидає вам виклик! Промовте разом з ним хоч два слова, хоч єдине слівце на захист нещасного монарха, який обсипав вас благодіяннями і якого ви знищили!» – гнів повернув мені сили. У цю мить я спрямував свій погляд на тих, до кого звертав ці слова.

Багато перів здавалися абсолютно знищеними; вони втиснулися в крісла так глибоко, що я просто не міг розгледіти їх за спинами колег, нерухомо застиглих у передніх рядах. Промова моя справила деяке враження: я зачепив у ній всі партії, але ніхто нічого не заперечив мені, бо я не тільки висловив великі істини, але й приніс велику жертву. Я зійшов з трибуни, вийшов із зали і попростував до гардеробної, де зняв одіяння пера, відстебнув шпагу, скинув капелюх, відчепив від капелюха з плюмажем білу кокарду, поцілував її і поклав цю реліквію в ліву кишеньку наглухо застебнутого чорного редингота, в який знов одягнувся. Слуга мій забрав дрантя, що залишилося від колишнього пера, і, обтрусивши зі своїх ніг порох цього палацу зрад, я покинув його назавжди.