Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Увечері того самого дня, коли я востаннє побував у Пале-Руаялі, я зустрів у пані Рекам’є пана де Сент-Олера. Мене нітрохи не цікавили його плани, але йому кортіло вивідати мої. Він щойно приїхав із села і марив подіями, про які прочитав у газетах. «Ах! – вигукнув він, – який я радий вас бачити! Нас чекають великі справи! Сподіваюсь, що ми в Люксембурзькому палаці виконаємо свій обов’язок. Потішно, що перам доведеться розпоряджатися короною Генріха V! Я певен, що ви не залишите мене на самоті на трибуні».

Оскільки мій жереб було вже кинуто, я тримався дуже спокійно; відповідь моя здалася запальному панові де Сент-Олеру холодною. Він пішов, побачив своїх друзів і залишив на самоті на трибуні мене: хай живуть дотепники з легким серцем і порожньою головою!

‹Останні спроби республіканців відвоювати відібрану у них обманом владу›

7 серпня – пам’ятний для мене день; цього дня я мав щастя закінчити мою діяльність на політичній ниві, сповідаючи ті ж самі переконання, з якими я її починав, – щастя, нині таке рідкісне, що ним можна пишатися. Палата перів отримала від палати депутатів декларацію, де було сказано, що французький трон вільний. Я зайняв своє місце аж у верхньому ряду, навпроти голови. Пери мали заклопотаний і пригнічений вигляд водночас. Якщо по очах одних було видно, що вони гордяться зрадою, яку ось-ось учинять, то інші вочевидь соромилися зради, хоча й не мали мужності розкаятися в ній до кінця. Дивлячись на це сумне зібрання, я говорив собі: «Як! невже ті, хто користався благодіяннями Карла X в часі його слави, покинуть монарха в годину лиха! Невже ті, хто покликаний захищати престолонаступництво, ті, хто жив при дворі і був наближений до трону, зрадять короля! Вони пильнували двері його покоїв у Сен-Клу, вони цілували його в Рамбує, він потискав їм руки, прощаючись навіки; невже ж вони наважаться зняти на нього руку, ще не охололу від цього останнього потиску? Невже стіни цієї зали, що півтора десятка років чули їхні запевнення у відданості, почують, як царедворці зрікаються своїх колишніх клятв? Адже Карл X занапастив себе саме з їх провини; адже саме вони вмовили його видати ордонанси, вони не пам’ятали себе з радощів, коли це сталося, і визнали себе переможцями в ту хвилину затишшя, що передує гуркоту грому.

Думки ці, що неспокійно купчилися в моїй голові, завдавали мені болю. Палата перів стала вмістищем зрадників старовинної монархії, республіки та Імперії. Що стосується республіканців 1793 року, що стали сенаторами, чи Бонапартових генералів, я не чекав од них нічого нового: вони скинули незвичайну людину, якій завдячували всім, тепер їм треба скинути короля, який підтвердив їхнє право на багатство і титули, отримані від першого благодійника. Досить вітру змінитися, і вони скинуть узурпатора, якому зараз готові кинути корону.

Я піднявся на трибуну. Запала глибока тиша; на обличчях перів читалося збентеження, всі вони повернулися до мене впівоберта і похнюпилися. Окрім кількох чоловік, що зважилися, подібно до мене, піти у відставку, ніхто не насмілювався підвести очей. Я наведу мою промову повністю, оскільки в ній міститься підсумок мого життя; крім того, якщо я чим-небудь заслужив повагу нащадків, то перш за все цим своїм виступом.

«Панове,

На відміну від панів перів, що сповідають інші переконання, я не бачу нічого мудрого в декларації, поданій до нашої палати. Один факт, що міститься в ній, затуляє, а точніше, руйнує в моїх очах усі інші. У звичайний час я, без сумніву, ретельно розглянув би всі зміни, які нам пропонують внести до Хартії. Багато з цих змін пропонував колись не хто інший, як я сам. Мені дивно чути, проте, що з нашою палатою обговорюють репресивні заходи проти перів, призначених Карлом X. Мене не можна звинуватити у співчутті до цих його обранців; вам відомо, що я завчасно підносив проти них свій голос, але влаштовувати судилище над власними колегами, викреслювати із списку перів, кого нам захочеться, щоразу, коли сила виявиться на нашому боці, – все це дуже нагадує проскрипцію. Інакше палаті перів загрожує розпуск? Хай так: краще втратити життя, ніж випрошувати його.

Утім, чи варто зупинятися на цій деталі, взагалі важливій, але мізерній на тлі нинішніх великих подій? Франція не має правителя, корабель позбувся штурвалу, а я буду вирішувати питання, що краще – подовжити чи вкоротити його щогли! Отже, я залишу без уваги все другорядне в декларації палати депутатів і займуся лише справжньою або уявною свободою французького престолу.