Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Філіп неуважно дивився вдалечінь поверх моєї голови.

– Пробачте, пане де Шатобріан, – мовив він, – задля розмови з вами я перервав зустріч з однією депутацією, і мені час повернутися до неї. Пані герцогиня Орлеанська підтвердить вам, що я з великою втіхою виконав би всі ваші побажання, але, повірте мені, я один стримую натиск розлюченого натовпу. Роялісти живі лише ціною моїх зусиль.

– Ваша Високосте, – сказав я у відповідь на таку несподівану і таку далеку від теми нашої розмови заяву, – я не раз бачив смерть: ті, хто пережив революцію, – люди загартовані. Сивовусі бійці не страшаться того, що лякає новобранців.

Його Королівська Високість пішов, а я повернувся до своїх друзів.

– Отже? – вигукнули вони.

– Отже, він хоче бути королем.

– А пані герцогиня Орлеанська?

– Хоче бути королевою.

– Вони так і сказали?

– Він говорив мені про чарівність сільського життя, вона – про небезпеки, що загрожують Франції, і легковажність бідолашної Кароліни; обидванатякали на те, що я можу бути їм корисний, і ні той, ні та не дивилися мені в очі.

Пані герцогиня Орлеанська виявила бажання побачитися зі мною ще раз. Пані Аделаїда знову була присутня при нашій розмові, а пан герцог Орлеанський до нас не вийшов. Цього разу пані герцогиня висловилася набагато ясніше щодо тих милостей, яких мав намір удостоїти мене його високість герцог. Вона була така добра, що згадала про вплив, який я, за її словами, робив на суспільну думку, жертви, які я приніс Карлу X та його рідним, і неприязнь, яку незмінно виявляли мені вони, незважаючи на всі мої послуги. Вона сказала, що, коли я знову захочу стати міністром закордонних справ, Його Королівська Високість охоче надасть мені цю посаду, та коли мені більше до душі посольство в Римі, вона (пані герцогиня) прийме цю звістку з нескінченною радістю, пам’ятаючи про інтереси нашої священної релігії.

«Пані, – відповів я з деякою запальністю, – я бачу, що пан герцог Орлеанський уже ухвалив рішення; я гадаю, що він зважив усі можливі наслідки, що він усвідомлює, які труднощі й небезпеки його підстерігають; у такому разі мені нічого більше вам сказати. Не для того я прийшов сюди, щоб ображати нешанобливим поводженням тих, у чиїх жилах тече кров Бурбонів; до того ж вам, пані, я вдячний за вашу доброту. Облишмо тому загальні міркування, не будемо посилатися на моральні закони та історичні події; я благаю Вашу Королівську Високість вислухати лише те, що стосується особисто мене.

Ви зволили сказати декілька слів про мій вплив на суспільну думку. Так от, якщо вплив цей справді існує, то ґрунтується він лише на пошані співвітчизників, яку я негайно втрачу, якщо зраджу свої переконання. Пан герцог Орлеанський вважає, що матиме в моїй особі помічника, а проте, погодившись служити йому, я зробився б усього лише жалюгідним базікою, кривоприсяжником, якого ніхто б не став слухати, зрадником, якому кожен мав би право плюнути в обличчя. Хоч би що така людина белькотіла на захист Луї-Філіпа, їй завжди пригадували б товсті томи, списані нею на підтримку поваленої династії. Хіба не мені, пані, належать брошура «Про Бонапарта і Бурбонів», стаття про «В’їзд Людовіка XVIII в Комп’єнь», «Доповідь королівській раді в Гейті», «Історія життя і смерті герцога Беррійського»? Не знаю, чи знайдеться в моїх книгах хоч одна сторінка, на якій би я не згадував з якого-небудь приводу наш старовинний королівський рід і не присягався йому в любові й відданості; і ця моя прихильність тим більше примітна, що, як Вашій Високості відомо, я не вірю в королів. На саму лише думку про зраду моє обличчя червоніє від сорому; другого ж дня я втопився б у Сені. Я благаю вас пробачити мою запальність; я глибоко зворушений вашою добротою, я збережу про неї найвдячніші спогади, але ж ви не захочете приректи мене на безчестя: пожалійте мене, Ваша Високосте, пожалійте мене!»

Я промовив ці слова стоячи, а потім, відкланявшись, попрямував до виходу. Мадемуазель Орлеанська, що не зронила досі жодного слова, підвелася і, перш ніж покинути нас, мовила: «Не варто жаліти вас, пане де Шатобріан, не варто вас жаліти!» Ця коротка фраза й інтонація, з якою її було вимовлено, здивували мене.

Така історія мого останнього політичного випробування; я міг би вважати себе праведником, якби повірив святому Іларію, який стверджував, що диявол спокушає тільки святих: «Victoria ei est magis, exacta de Sanctis – Велика його перемога, якщо здобута над святими». Відмовляючись, я поводився як дурень; хто міг оцінити моє благородство? Хіба не треба було мені приєднатися до тих праведних мужів, що служать у першу чергу вітчизні? На жаль, я людина старого часу і не хочу йти на угоду з фортуною. Я не Цицерон, але навіть великому Цицеронові нащадки не змогли пробачити хвилинну слабкість щодо іншої великої людини, бо безвілля – не виправдання; що ж у такому разі сказали б люди про мене, дізнавшись, що я пожертвував єдиним скарбом мого бідного життя, його цілісністю, заради Луї-Філіпа Орлеанського?