Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Звичайно, я міг би знайти кошти для існування, звернувшись по допомогу до монархів: оскільки я віддав усе, що мав, відстоюючи їхнє право на корону, було б справедливо, щоб вони годували мене. Проте їм ця така природна річ на думку не спадає, а мені – й поготів. Я швидше погодився б повернутися до тієї дієти, якої дотримувався в Лондоні разом з нещасним Енганом, ніж сісти за бенкетний стіл пліч-о-пліч з королями. Втім, щаслива пора горищного життя минула: що не кажіть, я почував би себе на горищі ніяково, пишний шлейф моєї слави потребував би надто багато місця; не те що раніше, коли у мене була тонка талія людини, що обходиться без обіду, і я задовольнявся однією-єдиною сорочкою. Вже немає на світі мого кузена Ла Буетарде, який, сидячи біля мого жебрацького ложа, грав на скрипці, одягнений у червону мантію радника Бретонського парламенту, а на ніч, не маючи ковдри, кулився під стільцем; немає на світі і Пельтьє, який годував нас на гроші короля Крістофа, а головне – немає чарівниці Юності, якій досить однієї усмішки, щоб обернути вбогість у скарб, Юності, яка зводить вас зі своєю молодшою сестрою – Надією; молодша сестричка така ж обманщиця, як і старша, але, на відміну від неї, втікає не назавжди й іноді повертається назад.

Я забув про гіркоту, яку відчував, уперше опинившись у вигнанні; я уявив, що досить покинути Францію, щоб зберегти свою честь незаплямованою: смажені голуби самі падають у рот не тим, хто засівав поле, а тим, хто збирає з нього урожай: сам я чудово почувався б у богадільні, але йшлося не лише про мене; треба було подумати про пані де Шатобріан. Отже, не встиг я влаштуватися на новому місці, як віддався тривожним думкам про майбутнє.

З Парижа мені писали, що за мій заставлений-перезаставлений будинок на вулиці Анфер дають ціну, яка не дозволяє навіть викупити його із застави, але що присутність моя може щось змінити. Прочитавши листа, я поїхав до Парижа, і зовсім даремно: я не знайшов ні покупців, ані добродійників, проте знову відвідав Аббеї-о-Буа і побачився з деякими з моїх нових друзів. Напередодні повернення до Швейцарії я пообідав у «Кафе де Парі» з панами Араго, Пуквілем, Каррелем та Беранже – всі вони були більш-менш невдоволені і розчаровані кращою з республік.

‹Портрет республіканця Армана Карреля; його потаємна любов до заміжньої жінки, що відповідала йому взаємністю›

Панові Беранже, на відміну від пана Карреля, немає потреби приховувати свої любовні пригоди; він оспівував свободу і славив народні чесноти, не страшачись королівських в’язниць; він складає куплети про своє кохання – і дарує Лізетті безсмертя.

Біля підніжжя Монмартра, там, де кінчається вулиця Мучеників, на короткій, напівзабудованій і частково брукованій вулиці Овернської вежі, у глибині маленького саду ховається скромний, як нині водиться, будиночок; тут живе автор прославлених пісень. Лисий череп, вигляд грубуватий, але сповнений лукавства і сластолюбства, виказують у цій людині поета. Я, котрий бачив стількох осіб королівської крові, відпочиваю душею, дивлячись на цю мужикувату фізіономію; я порівнюю два таких різних типи: монархічне чоло виявляло натуру піднесену, але прив’ялу, безсилу, безбарвну; чоло демократичне несе на собі відбиток натури пересічної у фізичному відношенні, але з гострим розумом; чоло короля позбулося корони; чоло людини з народу гідне увінчатися нею.

Одного разу я попросив Беранже (хай пробачить він мені мою безцеремонність, у якій винна його слава) – я попросив його показати мені які-небудь з його неопублікованих творів. «Знаєте, – відповів він, – адже я, безбожник, був колись вашим учнем. До нестями захоплений «Генієм християнства», я строчив християнські «Іліади»: сцени з життя сільського кюре, картини богослужінь у селі, під час жнив».

Пан Оґюстен Тьєррі сказав мені, що опис битви франків у «Мучениках» підказав йому думку по-новому розповісти про історію: немає нічого більш утішного для мене, ніж дізнатися, що історик Тьєррі і поет Беранже пов’язують моє ім’я із спогадами про пробудження їхніх талантів.

Наш пісняр наділений різними талантами, необхідними, на думку Вольтера, для написання пісень. «Щоб досягти успіху в цьому роді, – говорить автор стількох чарівних п’єс, – потрібні розум лукавий і чутливий, природжене відчуття гармонії, уміння не злітати занадто високо, не падати занадто низько і не бути занадто багатослівним». У Беранже є кілька муз, і всі вони чарівні, всі вони жінки, і всіх їх він кохає. Якщо вони зраджують його, він не виливає душу в елегіях, і все-таки за веселістю його ховається смуток; він – серйозна людина, губ якої торкає усмішка, він – безбожник, який молиться.