Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Моя прихильність до Беранже викликала чимало здивувань серед тих, кого називають моєю партією: старий кавалер ордена Святого Людовіка, з яким я незнайомий, написав мені зі своєї провінційної глушини: «Тріумфуйте, добродію: вас славить нині той, хто ображав вашого Господа і короля у своїй гордині!» Чудово, доблесний лицарю! ви теж поет.

‹Повернення Шатобріана зі Швейцарії до Парижа та його виступи проти нової пропозиції про вигнання Бурбонів, внесеної депутатом Бріквілем; листування з поетом Бартелемі, який у віршах, присвячених Шатобріану, піддав нападкам династію Бурбонів›

Цими мандрами й баталіями закінчився для мене рік 1831-й; на початку 1832 року впало нове лихо.

Липнева революція вигнала на вулицю безліч швейцарців, королівських гвардійців та інших людей різних станів, що годувалися при дворі; вони вмирали з голоду, і роялістські розумники, божевільні сивоволосі молодики, замислили влаштувати з їх допомогою державний переворот.

Серед грізних змовників було багато людей статечних, блідих, сухорлявих, худих, зігнутих, з благородними обличчями, ще жвавими очима і сивим волоссям; здавалося, ніби це втілене минуле, згадавши про втрачену честь, повстало з могили й намагається повернути на трон родину, якій воно не зуміло допомогти за життя. Люди на милицях нерідко зголошуються підтримати монархії, що гинуть, але за нинішнього стану суспільства відновлення середньовічної будівлі неможливе, бо дух, який животворив її, відлинув: думаючи, що відроджуємо старовину, ми витягаємо на світ старий мотлох.

З другого боку, герої Липня, у яких партія поміркованих поцупила республіку, були щасливі взяти в союзники карлістів; соратники готувалися разом помститися спільному ворогу, з тим щоб передушити один одного відразу після перемоги. З легкої руки пана Тьєра, який оголосив теорії 1793 року плодом свободи, сили і генія, юні уми, запалені іскрами далекої пожежі, шукають у Терорі поезію; страшна й божевільна пародія, що віддаляє тріумф свободи. Ці люди не розуміють ні часу, ні історії, ні людства; вони примушують нас шукати порятунку від фанатичних поборників ешафота під бичем наглядачів.

Щоб утримувати всіх цих незадоволених, всіх цих героїв Липня, яких виставили за двері, і слуг, яким відмовили від місця, були потрібні гроші: довелося пустити шапку по колу. Таємні зборища карлістів і республіканців відбувалися в Парижі щодня, і агенти поліції, для якої тут не було зовсім ніякої таємниці, проповідували легітимізм у клубах і рівність на горищах.

Я знав про ці інтриги і намагався покласти їм край. Обидві партії хотіли на випадок свого тріумфу заручитися моєю підтримкою: один республіканський клуб поцікавився, чи погоджуся я стати президентом республіки. Я відповів: «Звичайно, але тільки після пана де Лафаєта». Відповідь мою було визнано скромною і пристойною. Старий генерал Лафаєт іноді відвідував пані Рекам’є; я трохи посміювався з його кращої з республік; я запитував, чи не краще було б йому проголосити королем Генріха V і аж до повноліття принца бути справжнім президентом Франції. Він не сперечався і не ображався на мої жарти, бо був людиною світською. Щоразу, коли ми зустрічалися, він говорив: «А! ви знову візьметеся за своє». Він не міг не погодитися, що любий друг Філіп надув його більше, ніж будь-кого іншого.

Зайдиголови працювали не покладаючи рук; підготовка до змови йшла повним ходом, коли до мене прибув замаскований гонець. Він прийшов, начепивши на голову кошлату перуку, а на носа – зелені окуляри, за якими ховалися очі, що чудово бачили без окулярів. Кишені у нього були набиті векселями, які він охоче показував; дізнавшись, що я хочу продати будинок і потребую грошей, він негайно запропонував мені скористатися його послугами. Я не міг без сміху дивитися на цього пана (втім, людину розумну і спритну), який вважав, що законній монархії треба мене купувати. Коли домагання його стали занадто наполегливі, він помітив на моїх губах презирливу посмішку і змушений був піти геть; секретарю моєму він прислав лист, який я зберіг:

«Пане,

Учора ввечері я мав честь бачити пана віконта де Шатобріана; він прийняв мене зі своєю звичайною добротою, але мені здалося, що він тримається не так щиро, як раніше. Скажіть, прошу вас, з якої причини я втратив довіру, якою дорожу понад усе на світі; якщо про мене ходять якісь чутки, я не боюся виставити своє життя перед людські очі і готовий відповісти на будь-які звинувачення; пан де Шатобріан дуже добре знає, які злі інтригани, що ухвалюють вирок, не вислухавши мене. Іноді обмовляють нас навіть боягузи, але треба сподіватися, що прийде день, коли ми побачимо людей по-справжньому відданих. Отже, пан де Шатобріан попросив мене не втручатися в його справи: я у відчаї, бо тішу себе надією, що зміг би залагодити їх згідно з його побажаннями. Я майже напевно знаю, хто змусив його змінити думку про мене; якби я був колись менш відвертий, цій особі ніколи не вдалося б звести наклеп на мене. Але все це нітрохи не зменшує моєї відданості вашому чудовому патрону; ви можете знову запевнити його в цьому, переказавши йому свідчення моєї глибокої поваги. Сподіваюся, що одного разу він зможе пізнати й оцінити мене.