Пані, не відмовляючи Вам у допомозі, якої Ви маєте право від мене вимагати, я благаю Вас дозволити мені закінчити свої дні у відставці, як я збирався раніше. Переконання мої не можуть припасти до вподоби повірникам благородних холі-роудських вигнанців: як тільки нещастя минуть, з благоденством повернеться й неприязнь до моїх думок і моєї персони. Я пропонував способи примножити славу моєї батьківщини, повернувши її в ті межі, в яких вона могла б існувати, не побоюючись чужоземних вторгнень, і позбавивши її ганьби, на яку прирекли її Віденський та Паризький договори, – пропозиції мої були відкинуті. Мене називали ренегатом, коли я захищав релігію, мене називали революціонером, коли я намагався покласти в основу трону суспільні свободи. Я знову накличу на себе ці докори, помножені на ненависть вірнопідданих придворних, догідників з Парижа і провінції, бо вони не забудуть мені уроку, даного їм під час випробувань. Я недостатньо честолюбний і надто потребую відпочинку, щоб обтяжувати корону своєю відданістю і набридати королям своєю присутністю. Я виконав свій обов’язок, ні секунди не думаючи про те, що це дає мені право на найясніші милості; з мене досить і того, що королівська родина дозволила мені розділити з нею її нещастя! Я не знаю нічого вищого за цю честь; король знайде молодших і спритніших слуг, ніж я, але не знайде нікого, хто служив би йому більш ревно. Я не вважаю себе людиною необхідною, та й узагалі гадаю, що сьогодні таких не існує: марний у теперішньому, я віддаляюся від світу, щоб присвятити себе минулому. Я сподіваюся, пані, що встигну ще додати до історії Реставрації славну сторінку, якою Франція завдячуватиме Вам. Залишаюся з найвищою пошаною найпокірніший і найвідданіший слуга Вашої Королівської Високості
Шатобріан» .
‹Епідемія холери в Парижі›
‹Герцогиня Беррійська передає через Шатобріана для роздачі постраждалим від холери 12 000 франків, але чиновники Липневої монархії не наважуються прийняти цей дарунок›
2
Похорон генерала Ламарка
Париж, вулиця Анфер, 10 червня 1832 року
Похорон генерала Ламарка вилився у дводенну криваву сутичку, що закінчилася перемогою прихильників псевдозаконної монархії над республіканцями. Ця роздирана суперечностями, позбавлена єдності партія чинила героїчний опір.
У Парижі було запроваджено військовий стан – ця найжорстокіша з цензур, цензура в дусі Конвенту, з тією лише різницею, що місце революційного трибуналу займає військова комісія. У червні 1832 року уряд розстрілює тих самих людей, які здобули перемогу в липні 1830-го; уряд приносить у жертву студентів Політехнічної школи й артилеристів національної гвардії; ті, для кого ці сміливці завоювали владу, нині знищують їх, зраджують і виганяють на вулицю. Республіканці, безумовно, помилялися, проповідуючи анархію та безлад, але чому не послати цих шляхетних борців на бій за розширення наших кордонів; можливо, вони позбавили б нас ганебного чужоземного ярма. Палкі і великодушні юнаки не животіли б у Парижі і не накопичували в серці обурення проти нашої зовнішньої політики, що прирікає нас на приниження, і проти нової королівської влади, що пригощає нас брехнею. Ви, які привласнили собі плоди трьох липневих днів, не зазнавши на власній шкурі жодної з їхніх тягот, ви забули, що таке жаль. Тож ідіть тепер разом з матерями в морг – там лежать тіла героїв, які отримали ордени за Липень і яким ви зобов’язані своїми посадами, багатством, честю. Юнаки, в одному і тому ж краю вас чекала різна доля! Ті з вас, хто викрав корону, спочивають під колонами Лувру, а тим, хто поступився нею, приготовлене місце в морзі. Ви, навіки невідомі жерці і жертви достопам’ятної революції, хто знає ваші імена? Хто знає, на якій крові побудовані будівлі, що викликають захоплення нащадків? Робітники, які звели величезну піраміду над могилою нікчемного короля, сплять, нікому не відомі, у тій безпритульній землі, що колись годувала їх упроголодь.
‹Герцогиня Беррійська висідає у Провансі і добирається до Вандеї, сподіваючись підняти роялістське повстання; Берр’є, посланого роялістами (зокрема Шатобріаном) з листом до герцогині, заарештовано дорогою назад›
Париж, вулиця Анфер, кінець липня 1832 року
Єдина дочка мого давнього друга, англійця пана Фрізела, дівчина сімнадцяти років, померла в Пассі. 19 червня я пішов на похорон бідолашної Елізи, чий портрет якраз закінчувала чарівна пані Делессер, коли смерть завершила його останнім мазком. Повернувшись у свій відлюдний куточок на вулиці Анфер, я ліг спати, перебуваючи у владі тих меланхолійних думок, які народжує видовище юності і краси, викрадених могилою. 20 червня о четвертій годині ранку Батист, мій старий слуга, входить до мене в спальню і говорить, підійшовши до мого ліжка: «Пане, надворі повно людей, вони змусили Дебросса відчинити ворота і стоять біля кожних дверей, а ось ці три пани хочуть говорити з вами». Не встиг він промовити ці слова, як три пани увійшли до спальні, а головний з них, вельми чемно підійшовши до мого ліжка, заявив, що він має наказ заарештувати мене й відвезти у префектуру поліції. Я поцікавився у нього, чи встало сонце, як того вимагає закон, і чи є в нього ордер на арешт; щодо сонця він промовчав, але показав оцей папір:
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу