Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

О шостій вечора мені принесли обід, а потім я знову почав складати й перекладати в думках рядки моїх стансів і потихеньку придумав для них мотив, що здавався мені чарівним. Пані де Шатобріан прислала мені матрац, подушку, простирадла, бавовняну ковдру, свічки та книжки – я люблю читати ночами. Я постелив ліжко, продовжуючи наспівувати: «Покладена в труну, спускається в могилу…» – і врешті-решт дійшов висновку, що мій романс про юну троянду і юну дівчину вже готовий.

‹Вірш Шатобріана›

Я вже почав роздягатися, коли з коридору почувся чийсь голос; двері відчинились, і на порозі виник пан префект поліції в супроводі пана Нея. Він тисячу разів вибачився у зв’язку з продовженням мого ув’язнення; він повідомив, що мої друзі, герцог де Фіц-Джеймс і барон Ід де Невіль, також арештовані, а префектура така переповнена, що осіб, які відбувають попереднє ув’язнення, тримати зовсім ніде. «Але ви, пане віконт, – додав він, – ви підете до мене додому і виберете собі ту кімнату, яка вам найбільше сподобається».

Я подякував йому і попросив залишити мене в моїй норі; я зжився з нею, як чернець зі своєю келією. Пан префект не захотів слухати моїх заперечень, і мені довелося перебратися на нове місце. Я знов опинився в будинку, де востаннє побував за Бонапарта, – тоді префект поліції викликав мене для того, щоб запропонувати покинути Париж. Пан і пані Жиске провели мене по всіх кімнатах, щоб я міг вибрати ту, яка сподобається мені найбільше. Пан Ней виявив готовність поступитися мені своєю. Така безмежна люб’язність збентежила мене; я вибрав маленьку відокремлену кімнату, що виходила в сад і правила, якщо не помиляюся, за туалетну кімнату мадемуазель Жиске; мені дозволили залишити при собі слугу, і він ліг на матраці під дверима, на початку вузеньких сходів, що спускалися в покої пані Жиске. Інші сходи вели в сад, але мені було заборонено користуватися ними; до того ж унизу, навпроти ґрат, що відокремлюють сад від набережної, щовечора виставляли вартового. Пані Жиске – найдобріша жінка у світі, а мадемуазель Жиске дуже вродлива і чудова музикантка. Я не можу поскаржитися на своїх господарів: здавалося, своєю прихильністю вони хотіли спокутати перший день, проведений мною в ув’язненні.

На ранок після мого поміщення до туалетної кімнати мадемуазель Жиске я прокинувся в чудовому настрої, згадуючи пісню Анакреона про люстерко юної гречанки; я висунувся у вікно і побачив невеликий, дуже зелений сад, високу стіну, покриту японським лаком, праворуч, у глибині саду, контору, де, подібно до німф серед лілій, мелькали милі поліцейські чиновники, ліворуч – набережну Сени, річку і куточок старого Парижа в парафії Сент-Андре-дез-ар. Мадемуазель Жиске грала на піаніно, і музика долітала до мого слуху разом з голосами інформаторів, які вимагали якого-небудь начальника, щоб доповісти про результати своєї праці.

Який мінливий світ! Цей романтичний англійський сад, вотчина поліції, – не що інше, як недоладний клаптик землі, відрізаний від французького саду з підстриженими грабовими алеями, який належав колись першому президенту Паризького парламенту. Цей старовинний сад ріс у 1580 році на місці тієї групи будинків, що нині височіють з півночі і з заходу, і доходив аж до берега Сени. Саме сюди після «дня барикад» прийшов до Ашіля де Арле герцог де Гіз: «Першого президента застав він, коли той проходжувався садом, і так мало здивувався господар його приходу, що навіть не поглянув на гостя і не перервав прогулянки, а коли вона припинилася, бо він досяг кінця алеї, то обернувся, а обернувшись, побачив, що наближається до нього герцог де Гіз, і тоді сказав, підвищивши голос, так: «Жалю гідно, якщо слуга проганяє пана; втім, душа моя належить Господу, серце – королю, а тіло моє в руках лихих людей; що буде, те й буде».

Нині на місці Ашіля Арле проходжується цим садом пан Відок, а герцога де Гіза замінює Коко Лакур: ми поміняли великих людей на великі принципи. Які вільні стали ми сьогодні! а вільніший за всіх був я коло свого вікна, свідком чому був старий жандарм, що стояв на посту внизу сходів і готовий був підстрелити мене на льоту, якби в мене враз виросли крила! У моєму саду не було солов’їв, але була сила-силенна жвавих, нахабних і сварливих горобчиків, які водяться скрізь: у селі, у містах, у палацах і у в’язницях і не менш охоче в’ють гніздо на верхівці гільйотини, ніж серед віття трояндового куща; що важать земні страждання для того, хто може злетіти у височінь!