Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Мене неприємно вразила ця догідлива турбота про моє добре ім’я. Дякувати Богу, щодо честі я ніколи не мав потреби в порадниках; життя моє було низкою самопожертвувань, зроблених з власної волі; коли йдеться про обов’язок, я не марную час на роздуми. Відставка згубна для мене – адже все моє багатство завжди складається із самих боргів, які я ніколи не встигаю заплатити, бо дуже скоро втрачаю чергове місце; тож у відставці мені щоразу доводиться жити на доходи від моїх книжок. Дехто з люб’язних гордівників, що письмово і усно розводилися мені про честь і свободу, відмовилися від звання державного радника, проте вони володіли солідним статком або залишили за собою дрібні посади, що давали засоби для існування. Вони вчинили як протестанти, які, відкидаючи деякі з католицьких догматів, зберігають вірність решті, таким же неправдоподібним. Ні послідовності, ні щирості: звичайно, вони втрачали з власної волі дванадцять чи п’ятнадцять тисяч ліврів ренти, але вдома їх чекав багатий маєток або принаймні передбачливо припасений шматок хліба. Що ж до мене, то зі мною не церемонилися і дуже охоче поступалися від мого імені всім, що у мене ще залишалося: «Вперед, Жорже Данден, сміливіше; чорт забирай, друзяко, не ганьбіть себе, роздягайтесь! Викиньте у віконце двісті тисяч ліврів ренти, посаду, що вам подобається, посаду почесну і високу, попрощайтеся з римським царством красних мистецтв і з щасливою можливістю отримати довгождану нагороду за невтомну і нелегку працю. Нам так хочеться. Тільки такою ціною ви збережете нашу повагу. Ми скинули каптан і залишилися в теплому фланелевому жилеті, а ви скиньте оксамитовий плащ і йдіть голяка. Наш девіз – абсолютна рівність, рівноправ’я вівтаря і жертви».

Причому – дивна річ! – люди, що з таким великодушним запалом виштовхували мене втришия, люди, що виявляли мені свою волю, не були ні моїми справжніми друзями, ні моїми соратниками по політичній боротьбі. Мене прирікали на заклання в ім’я лібералізму – доктрини, прихильники якої невпинно нападали на мене; я зобов’язаний був поставити на карту долю законної монархії ради того, щоб заслужити похвалу жменьки боязких недругів, яким бракувало мужності померти з голоду.

Я готувався до довгої посольської кар’єри; святкування, які я влаштував, розорили мене, я ще не заплатив за перше своє житло. Але найбільше пригнічувала мене необхідність розлучитися з містом, де я сподівався провести решту життя, втішаючись щастям.

Сам я ніколи нікому не докучав порадами в дусі Катона, дотримання яких укидає в убозтво не того, хто їх дає, а того, хто їх отримує; я переконаний, що подібні поради марні, якщо розходяться з внутрішнім голосом людини. Я ж, як уже було сказано, з першої хвилини знав, як мені вчинити: мені легко було ухвалити рішення, але болісно було його виконати. Коли в Лурді замість того, щоб повернути на південь, до Італії, я рушив убік По, очі мої наповнилися сльозами. Я не соромлюся признатися в цьому: адже, хоч би як там було, я прийняв виклик, посланий мені долею, і став з нею на прю. Повертатися не хотілось, і я зволікав час. Повільно розмотував я нитку тієї дороги, якою так бадьоро мчався ще кілька тижнів тому.

Князь де Поліньяк боявся моєї відставки. Він розумів, що, коли я залишу посаду, це відбере в нього голоси депутатів-роялістів і зробить сумнівною долю його уряду. Йому порадили послати в Піренеї гінця з листом від короля, де мені наказувалось негайно виїхати до Рима, щоб прийняти неаполітанського короля і королеву, котрі прямували до Мадрида у зв’язку з одруженням їх дочки – нареченої іспанського короля. Якби я отримав цей наказ, то потрапив би у досить скрутне становище. Можливо, я визнав би за свій обов’язок виконати його і лише потім подати у відставку. Але як повернулася б справа, якби я опинився в Римі? Можливо, я затримався б там; фатальні дні застали б мене на Капітолії. Можливо також, що моя нерішучість зберегла б панові де Поліньяку ті декілька голосів у палаті депутатів, яких йому бракувало. У цьому разі адреса не була б прийнята, і автори ордонансів, що стали відповіддю на нього, можливо, не вдавалися б до цього фатального засобу: Dis aliter visum [87]…

Пані де Шатобріан чекала мене в Парижі; вона вже скорилася долі. Їй, як будь-якій жінці, життя в Римі у званні дружини посла запаморочувало голову, але у вирішальну хвилину моя дружина завжди без вагань схвалювала все, що я робив для збереження свого спокою і доброго імені: цього в неї не відбереш. Вона любить почесті, титули і багатство, вона ненавидить бідність і вбогість домашнього вогнища; вона зневажає всі ці напади педантичності, всі ці чудеса відданості і жертовності, вважаючи їх зовсім нікому не потрібною дурістю; з її уст ніколи не вихопився б вигук: «Хай живе король будь-що-будь!»; але коли йдеться про мене, все змінюється, і вона не здригнувшись примиряється з новою немилістю, проклинаючи її.