Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Нарешті, у глибині душі я побоювався, що зайшов надто далеко у співчутті опозиції: тепер я мимоволі повинен був очолити і згуртувати її; мене це лякало, і страх лише посилював жаль про втрачений мною спокійний прихисток.

Хай там як, дерев’яному ідолу, що зійшов з вівтаря, щедро кадили фіміам. Пан де Ламартін, нова і яскрава прикраса французької поезії, звернувся до мене у зв’язку з майбутніми виборами його до Академії; у кінці його листа стояло:

«Пан де Ла Ну, який недавно побував у наших краях і відвідав мене, розповів мені про Вашу невпинну й безкорисливу працю на благо Франції. Кожна з Ваших добровільних відставок, що свідчать про неабияку мужність, примножить пошану до Вашого імені і славу Вашої вітчизни».

За цим великодушним посланням автора «Поетичних міркувань» йшов лист пана де Лакретеля:

«Що за час вони знайшли, щоб ображати Вас, людину самовіддану, таку ж щедру на шляхетні діяння, як і на шляхетні твори! Я завжди вважав Вашу відставку й утворення нового міністерства речами взаємопов’язаними. Ми вже звикли чекати від Вас жертовних подвигів, як раніше звикли чекати від Бонапарта перемог; проте у нього було значно більше соратників, ніж у вас – наслідувачів».

Лише дві вельми освічені людини й обдаровані письменники, близькі до барона де Дамаса, пан Абель Ремюза і пан Сен-Мартен, мали на той час слабкість виступити проти мене. Я чудово розумію, що люди, які зневажають чини, викликають роздратування: хіба можна терпіти подібне нахабство?

Сам пан Гізо зволив відвідати моє житло; він визнав за можливе подолати ту величезну відстань, яка пролягає між нами від народження; перші ж його слова виказали найбільшу пошану до самого себе: «Ну ось, добродію, тепер зовсім інша річ!» Йшов 1829 рік, і я був потрібний панові Гізо з огляду на майбутні вибори; я послав листа виборцям у Лізьє; пан Гізо набрав необхідну кількість голосів; пан де Брой подякував мені у таких висловах:

«Дозвольте мені, добродію, висловити Вам вдячність за лист, який Ви мали люб’язність мені надіслати. Я використав його за призначенням і переконаний, що він, як і все, що виходить від Вас, дасть плоди, і плоди благотворні. Я нескінченно вдячний Вам, бо в жодному починанні я не беру такої участі і жодній справі так палко не бажаю успіху».

У липневі дні пан Гізо був уже депутатом, таким чином, я якоюсь мірою причетний до його політичного піднесення: іноді небеса можуть зглянутися на благання малих цих.

‹Склад міністерства Поліньяка; експедиція французького флоту до берегів Алжиру›

Сесія 1830 року відкрилася 2 березня. У тронній промові король сказав: «Якщо внаслідок злочинних підступів перед моїм урядом виникнуть перешкоди, які я не можу і не хочу передбачати, я знайду сили подолати їх». Карл X промовив цю фразу тоном людини, яка, тримаючись зазвичай боязко і м’яко, раптом розлючується і розпалюється ще дужче від звуків власного голосу: чим більше сили було в словах, тим більше слабкості – в рішеннях, що стояли за ними.

Адрес у відповідь написали пан Етьєнн і пан Гізо. У ньому мовилося: «Володарю, Хартія освячує вторгнення до чужої країни, якщо воно не суперечить інтересам суспільства. Природний хід суспільного життя буде порушено, якщо наміри вашого уряду не дістануть цілковитої підтримки серед народу. Володарю, як чесні й віддані Вам люди, ми не можемо не сказати Вам, що цієї підтримки немає».

Адрес було ухвалено двомастами двадцятьма одним голосом проти ста вісімдесяти одного. Пан де Лоржеріль запропонував вилучити фразу про відмову від підтримки. За цю поправку проголосувало всього двадцять вісім чоловік. Якби двісті двадцять один депутат могли передбачати, до чого приведуть їхні дії, адрес було б відхилено переважною більшістю голосів. Чому Провидіння не піднімає іноді заслони, що приховує майбутнє?! Воно, правда, вселяє в душу обраних передчуття прийдешніх подій, але передчуття це дуже невиразне і не вказує правдивого шляху; провісники бояться обманутися; втім, навіть тим пророцтвам, що врешті-решт збуваються, ніхто не вірить. Воля Господня вічно буде несповідимою; якщо він дозволяє великі нещастя, то лише тому, що плекає великі задуми; задуми ці – частина загального плану, який такий великий, що погляд наш і допитливий розум наших швидкоминучих поколінь безсилі охопити його.

У відповідь на адрес король заявив, що не змінить свого рішення, інакше кажучи, що він не розлучиться з паном де Поліньяком. Було вирішено розпустити палату; місце пана де Шаброля і пана Курвуазьє, які пішли у відставку, зайняли пан де Перонне і пан де Шантелоз; посаду міністра торгівлі дістав пан Капелль. Довкола було щонайменше десятка два людей, здатних стати міністрами; можна було повернути пана де Віллеля, можна було звернутися до пана Казимира Пер’є і генерала Себастіані. Я вже рекомендував цих двох королю, коли після падіння пана де Віллеля абат Фрессину запропонував мені посаду міністра освіти. Та ба: здібних людей король і його оточення боялися як вогню. Спонукувані надмірною любов’ю до посередностей, вони як навмисне відшукали найнікчемніших людців, які існували в той час, і, на сором Франції, надумали зробити їх головними людьми в державі. Вони відкопали пана Гернона де Ранвіля, який виявився, утім, найхоробрішим з усієї невідомої компанії; дофінові довелося благати пана де Шантелоза врятувати монархію.