Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Згідно з ордонансом про розпуск палати, вибори в округах треба було провести 23 червня 1830 року, а в департаментах – 3 липня; рівно двадцять сім днів відокремлюють цю дату від тієї, коли було підписано смертний вирок старшій парості Бурбонів.

Усі партії були в сильному піднесенні і схилялися до крайніх заходів: ультрароялісти хотіли наділити короля диктаторськими повноваженнями, республіканці мріяли про республіку, очолюваною директорією або конвентом. Вони почали випускати свою газету, яка називалася «Трібюн» і яка незабаром перевершила «Насьйональ». Здебільшого французи ще залишалися прихильниками законної монархії, але вимагали поступок і ослаблення влади двору; у душі кожного прокинулися честолюбні пристрасті, і кожен мріяв стати міністром; у грозу комахи плодяться з подвоєною швидкістю.

Ті, хто хотіли змусити Карла X стати конституційним монархом, вважали свою вимогу справедливою. Вони були переконані, що коріння королівської влади глибоке; вони забули про слабкість людини; монархія витримала б тиск, монархові це виявилося не під силу: нас загубила не установа, а людина.

Новообрані депутати прибули до Парижа: двісті два з двохсот двадцяти одного були переобрані; опозиція налічувала двісті сімдесят голосів; прихильники уряду – сто сорок п’ять: король програв. Зазвичай у подібних випадках кабінет іде у відставку: Карл X наполіг на своєму, і це вирішило наперед державний переворот.

Я вирушив у Дьєпп 26 липня, на світанку того самого дня, коли були оприлюднені ордонанси. Я радісно тішився наперед побаченням з морем і не знав, що за мною по п’ятах іде страшна гроза. Я повечеряв і переночував у Руані, нічогісінько не відаючи і шкодуючи лише про те, що мені не вдасться відвідати Сент-Уанський собор і на пам’ять про Рафаеля і Рим стати навколішки перед прекрасною Дівою з музею. Назавтра, 27 липня, близько полудня я був уже в Дьєппі. Я зупинився в готелі, у номері, який найняв для мене пан граф де Буассі, мій колишній секретар посольства. Я перевдягнувся й пішов відвідати пані Рекам’є. Вікна її кімнати виходили на піщаний берег моря. Я провів у пані Рекам’є кілька годин; ми розмовляли, поглядаючи на хвилі. Раптом на порозі з’явився Іасент із листом, який отримав пан де Буассі; у ньому з великим захопленням повідомлялося про появу ордонансів. За мить у кімнату увійшов мій давній друг Балланш; він щойно прибув у диліжансі і привіз газети. Я розгорнув «Монітер» і, не вірячи своїм очам, прочитав офіційні повідомлення. Ще один уряд при здоровому розумі і твердій пам’яті вирішив стрибнути з вежі собору Паризької Богоматері! Я велів Іасенту знайти коней; мені треба було повернутися до Парижа. Близько сьомої вечора я сів до екіпажа, залишивши друзів у великій тривозі. Звичайно, чутки про можливий переворот ходили вже з місяць, але лунали так безглуздо, що ніхто не надавав їм значення. Карл X тішив себе королівськими ілюзіями: поглядам монархів завжди уявляється якийсь міраж, що спотворює предмети і малює на небі химерні краєвиди.

«Монітер» я взяв із собою. 28 липня, на світанку, я перечитав ордонанси і ще раз обміркував їх. Доповідь королю, що правила за вступ, уразила мене двома обставинами: з одного боку, зауваження про вади преси були справедливі, але, з другого, виявляли цілковите незнайомство їх автора із сучасним станом суспільства. Звичайно, починаючи з 1814 року міністри, яких би поглядів вони не дотримувались, постійно зазнають нападок газетярів; звичайно, преса прагне підпорядкувати собі верховну владу, змусити короля і палати до послуху; звичайно, на заході епохи Реставрації журналісти, дбаючи про власні цілі і забувши про добробут і честь Франції, лаяли алжирську війну, міркували про причини, засоби, можливості та підстави її успіху, виказували військові таємниці, просвічували супротивника щодо нашого озброєння і готовності наших військ, підраховували живу силу і кораблі та навіть повідомляли місце висадки нашого флоту. Хіба побачили б Рішельє і Бонапарт Європу біля своїх ніг, якби результати їхніх таємних перемов чи пункти проходження їхніх армій розголошувалися заздалегідь?

Усе мовлене – правда, і правда безрадісна, але як же бути? Преса – нова стихія, небачена раніше сила, що прийшла у світ недавно; це – слово, що стало блискавкою, це соціальна електрика. Хіба у вашій владі знищити її? Що дужче будете ви її гнобити, то швидше станеться вибух. Отже, вам необхідно примиритися з пресою, як примирилися ви з паровою машиною. Треба навчитися здобувати користь із преси, поступово знешкоджуючи її, – для цього доведеться потроху приручати її і тим ослабляти її могутність або поступово пристосовувати ваші звичаї і закони до нових основ суспільства. У деяких випадках преса безсила: згадайте хоча б історію тієї самої алжирської експедиції, у протидії якій ви звинувачуєте газетярів; свобода друку не завадила вам узяти Алжир, як найлютіший обстріл вільної преси не завадив мені в 1823 році вести війну в Іспанії.